Таїр Халілов. «До останнього подиху». 11 клас

 Біль покривдженого народу у творі Таїра Халілова «До останнього подиху».

В Криму, при неправдивих суддях,

Де імперська панує «прить»,
Відчув я, що у мене в грудях 
Татарське серце клекотить.
Дмитро Павличко

1. Прочитайте!

 Трагічні сторінки історії кримськотатарського народу

З доповідної записки Л. Берії 10 травня 1944 р.: «З огляду на зрадницькі дії кримських татар проти радянського народу й небажання подальшого проживання кримських татар на прикордонній околиці Радянського Союзу, НКВС СРСР вносить на Ваш розгляд проект рішення Державного комітету оборони про виселення всіх татар з території Криму». За рішенням Державного комітету оборони СРСР під час спецоперації НКВС 18-20 травня 1944 р. з Криму до Середньої Азії, Сибіру й Уралу були депортовані всі кримські татари, за офіційними відомостями — 194 111 осіб.

Депортація татар набула масштабів загальноукраїнської трагедії. В Україні 18 травня оголошено Днем пам'яті жертв геноциду кримськотатарського народу.

Світ дізнався про долю цілого народу, його національну культуру, адже нині на літературній ниві працюють яскраві представники кримськотатарського народу - поети Шакір Селім, Юнус Кандим, Певат Зети, Сейран Сулейман, Майє Сафет, прозаїки Таїр Халілов, Ервіна Умерова, Гульнара Усеїнова, Шевкета Рамазанова, Лейла Алядінова, Юсуф Болат, Рустем Муедин, Еміль Аміт та ін. Художні твори виходять у літературному журналі «їлдиз». Запроваджено премії за твори, написані кримськотатарською мовою - імені І. Гаспринського та Ешрефа Шем’ї-заде, а також Міжнародну премію імені Бекира Чобан-заде, проводять літературні виставки та конкурси, зокрема літературний конкурс імені Ахмеда Іхсана Киримли.

Таїр Халілов (нар. 1940)

Автобіографія

Я, Таїр Халілов, кримський татарин, народився 6 вересня 1940 р. в селі Карабай (нині Відродження) Старо-Кримського району Кримської АРСР.

На момент депортації сім’я складалася із 7 осіб: мати Фатіме Халілова (1893 р. н.), батько Бекир Халілов (1892 р. н.), сестра Аміде Халілова (1927 р. н.), брат Емірсале Халілов (1930 р. н.), брат Халіт Халілов (1934 р. н.), брат Джемал Халілов (1936 р. н.).

18 травня 1944 р. двоє солдатів з автоматами й офіцер, який супроводжував їх, зі складу військ НКВД о 4 годині ранку увірвалися в будинок. Офіцер коротко зачитав постанову про виселення і дав на збори 15 хвилин. Батько та мати, розгубившись, ледь встигли нас одягнути та взути. Фактично з собою нічого не встигли, та й не дали нам, взяти. Батько захотів прихопити з собою сепаратор, за тодішніми мірками - велике багатство, але йому заборонили. Батько був відомим фахівцем з тютюнництва й двічі побував на ВДНГ в Москві, звідти він і привіз цей сепаратор, єдиний у селі. Все село ходило до нас сепарувати своє молоко. Окрім сепаратора, в господарстві тримали дійну корову, теля, бичка, 5-6 баранів і курей. Але, найголовніше, за словами батька, він не встиг забрати заховані у схованці під підвіконням сімейні реліквії та цінності: золоті дукати, прикраси та гроші. Звичайно, все це багатство безслідно зникло. Батько ще мав намір випустити корову з хліва, але отримав удар прикладом.

Усіх жителів села зібрали у хліві. Там в оточенні озброєних солдатів протримали до обіду. Всі думали, що поведуть на розстріл. Але звідкись понаїхали американські студебекери, радянські ЗІСи та полуторки. Всіх повантажили на машини, під конвоєм привезли на залізничну станцію Іслам-Терек (нині Кіровське) і буквально заштовхали до смердючих товарних, так званих «телячих» вагонів.

Чи треба говорити про той жах, шокове потрясіння і крики, якими супроводжувався цей «важливий державний захід»?..

Дорога тривала майже місяць, в ешелоні, як і в місцях насильницького поселення, люди вмирали від голоду, хвороб, від нестерпних душевних мук і від нещасних випадків.

Людей упродовж місяця у страшних антисанітарних умовах морили голодом (під час перевезення 2-3 рази давали «юшку» з протухлої риби) і цілеспрямовано тримали в обмеженому просторі вагонів - фактично в тюрмах на колесах. Повністю виснажених, брудних, хворих і завошивлених людей прирікали потім на неминучу голодну й мученицьку смерть уже в місцях спецпоселення. Вони заздалегідь до дрібниць продумали, як непомітно ліквідувати цілий народ, щоб забрати його землю. Ні, вони не вбивали нас у газових камерах, але придумали більш витончений спосіб знищення: телячі вагони й спецпоселення, де вбивали повільно, але напевно.

Нашу сім’ю поселили в Макаріївському районі Костромської області, в лісовій глушині, куди колись Іван Сусанін завів поляків... У прямому й переносному сенсі. Поселили в почорнілих дерев’яних бараках, що кишіли клопами й тарганами і в яких до нас жили зеки. Але ув’язнених як-не-як годували, а нас - ні. Працездатних юнаків і дівчат, практично підлітків, погнали на лісоповал, тому що чоловіки воювали на фронтах. А молодь, влаштовуючи на неї облави, як на звірів, виловлюючи і так само загнавши в товарняки, відвезли в рабство до свого фатерланду німецькі окупанти.

Лютував тиф. Виснажені від голоду та хвороб, від лютих морозів, туги за Батьківщиною, кинуті напризволяще владою, люди вмирали сім’ями. Старша сестра, її чоловік та їхній трирічний син померли від туберкульозу. Через рік від тифу померла наша мати. Батько в розпачі «втік» до Узбекистану в пошуках виходу, там його зловили, за «втечу» і за порушення комендантського режиму дали 20 років таборів. 

Залишившись без батьків, ми були приречені, але нас, хоч як це парадоксально звучить, врятувала та сама «милосердна» радянська держава: нас відіслали до дитячого будинку й зберегли нам життя. Я виріс у дитячому будинку вже в Узбекистані. Яким треба бути єзуїтом, щоб, позбавивши Батьківщини, убивши батьків, уцілілих дітей взяти під свою опіку! Що може бути жахливішим! У дитячому будинку щовечора на лінійці ми дружно співали: «За детство счастливое наше спасибо, родная страна!». 

Закінчив середню школу російською мовою. Відслужив у армії і вступив до Ташкентського с/г інституту. У 1969 р., закінчивши інститут і відпрацювавши два роки в садвинрадгоспі «Ахангаран-2» Ташкентської області, з дипломом на руках за фахом «вчений-агроном, плодоовочівник-виноградар» у 1971 р. приїхав до Криму. У Сімферополі в Садвинтресті зустріли мало не з розпростертими обіймами. Мабуть, спочатку прийняли за узбека чи азербайджанця. Але як тільки начальник відділу кадрів взяв у руки мій «вовчий» паспорт, в нього очі полізли на лоба.

- Ви, виявляється, кримський татарин... - вирвалося у нього.

- Ну і що, що я кримський татарин? - відреагував я. - Я ж не кажу, що ви - єврей.

- Поговори у мене, - насупив він брови й зателефонував до міліції.

Начальник міліції без будь-яких натяків запитав:

- Навіщо приїхав до Криму?

- Я тут народився. Я агроном, приїхав сади розводити, - відповів я.

- Я тобі покажу, як сади розводити! Добу даю, щоб залишив Крим, - пригрозив він.

Потім ще були спроби повернутися на Батьківщину, і кожного разу мене завертали назад лише тому, що я - кримський татарин. 

До Криму повернувся у травні 1990 року. Жив у Совєтському (Ічкінському) районі, в селі Пушкіне.

Халілов Таїр Бекирович, член Спілки письменників України.

І ще. Старший брат Ільяс Бекиров (прізвище за іменем батька) до війни служив у м. Балаклія Харківської області, звідти пішов на фронт і не повернувся.

20 вересня 2009 року

Повість «До останнього подиху»

Людина не для того створена, щоб терпіти поразку. Людину можна знищити, але не можна перемогти.

                                    Ернест Хемінгуей

Таїр Халілов порушує традиційні для кримськотатарського письменства теми: осмислення трагедії 1944 р., мрії про повернення примусово виселеного народу на історичну батьківщину та ін. Водночас він широко використовує художні прийоми західноєвропейської літератури. Письменник досліджує «пограничні стани» людського буття, що наближує його творчість до філософії екзистенціалізму. Наприклад, у повісті «До останнього подиху» художньо відтворено один день із життя старого тяжкохворого чоловіка. 

Сюжет повісті — це спогади самотнього, прикутого до ліжка старого Бекира.   Сюжетну канву твору побудовано навколо його спроб дістатися до дверей, у які хтось дзвонить. Старий повзе, потерпаючи від страшних фізичних мук, раз по раз непритомніючи, щоб відчиняти ті двері.   А в його пам’яті калейдоскопічно пролітає все життя. Спочатку дитинство на березі Чорного моря, перше кохання, війна.  

Усі плани зруйнувала війна. Бекир пішов на фронт Другої світової й став захисником батьківщини. Лихоліття війни відшуміли, герой-визволитель, капітан Червоної армії повернувся на рідну землю, але на нього тут ніхто не чекав. В 1944 р. родину Бекира, відповідно до рішення радянської влади, депортовано до Середньої Азії. 

Душевне напруження ятрить рани пам'яті, крізь які просочується історія вигнання кримськотатарського народу, поневіряння на чужині. Оповідь набуває особливо пронизливого й щемкого характеру, відчувається, що це історія самого письменника, історія його народу. Тоді татар рятували тільки солідарність, милосердя та взаємодопомога, але водночас процвітали наклепи й доноси. Невчасний жарт у товаристві приятеля про вуса вождя коштував Бекирові свободи. Виснажений голодом і нелюдськими умовами в камері підземної в'язниці, герой не зламався, не втратив людської гідності, проте слідчий за допомогою хитрощів та обману змусив підписати зізнання, а отже, і смертний вирок, який невідомо з яких причин був замінений таборами на Колимі. 

Т. Халілов майстерно відтворив контраст темної руйнівної стихії зла й найкращих людських почуттів. Після звільнення герой влаштувався в геологічну експедицію. Виконуючи завдання експедиції, він випадково зустрічає свою наречену, на долю якої випало не менше поневірянь, аніж на його: вона потрапила до німців під час облави, а потім після війни, як «добровольцю та помічнику» фашистської Німеччини, їй довелося пройти всі кола пекла сталінських концтаборів. Любов і жертовність відкривають Бекирові й Еміне справжній сенс життя, дають можливість пізнати щастя, навіть незважаючи на страждання та жорстокі випробовування, які довелося витримати. З особливою ніжністю й трепетом Бекир згадує сина: «На порозі свого небуття я чітко зрозумів, що весь сенс мого життя зводиться до твого народження, хлопчику мій. Я відчував, що доки ти є, я не помру. Буду жити й тоді, коли зникну, перетворюся на прах, тому що моє продовження — у тобі. І тому, хлопчику мій, до останнього подиху буде боліти моє серце за тебе...» Зустріч з дорослим сином для старого нині стає найбільшим бажанням. Тяжкими були короткі відвідини Криму: до болю рідного, але вже чужого краю, оскільки домівки кримських татар посіли росіяни, котрі, «успадкувавши» чуже майно та землю, звісно, не дуже раділи поверненню справжніх господарів. До слова, так було і в Україні після Голодомору 1932-1933 рр., коли російські переселенці заселялися «на готове», до щойно спорожнілих українських хат. Особливо болісно він згадував ту несправедливість, якої зазнав через депортацію із Криму. Його, бойового капітана Радянської армії, який мужньо захищав СРСР від гітлерівців на фронтах Другої світової війни, мордували в радянських катівнях. А потім, за поширеною тоді «технологією», оголосили «ворогом народу» та «зрадником» і примусово вислали подалі від його рідного Криму. 

Сила повісті полягає, зокрема, в її узагальненому символізмі. Упродовж оповіді чимдалі ясніше просвічує думка: таку відверто-цинічну несправедливість радянський тоталітаризм учинив щодо 200-тисячного кримськотатарського народу. До речі, ім’я головного героя повісті автор майже не згадує (згадаймо такий самий прийом у «Подорожньому...» Генріха Белля), тим самим наче розширяючи символіку твору: це могло трапитися з будь-ким. І ще один прикметний факт: батька Таїра Халілова звали Бекиром...

Письменник майстерно використовує художні засоби. Так, стрижневою метафорою, яка явно і/або приховано супроводжує зображення сил зла, є образ змії. Старий пригадує той жах, який він ще дитиною пережив, коли в нього на очах змія пожерла ластів’ят у гнізді. Здавалося б, випадковий епізод, коли безпомічні й ще голі пташенята прийняли за матір гадюку, котра підповзала їх проковтнути, переростає в узагальнений символ розправи тоталітарного режиму над усім кримськотатарським народом 1944 р.: «Вони проковтнули вас!..». Ту саму метафору автор використав, зображуючи радянську катівню. Він майстерно зблизив характеристику садиста-слідчого з огидним образом плазуна-вбивці: «...Особливо старався старший слідчий на прізвисько Гюрза (таку назву має велетенська й дуже отруйна гадюка. - Авт.), з надзвичайно довгою шиєю і маленькою голівкою. Його живі зелені очиці впивалися у свою жертву...».

Однак невипадково епіграфом до свого твору Халілов обрав цитату з повісті Гемінґвея «Старий і море». Це глибоко символічно, адже обидва «старі» (Бекир і Сантьяго) жили за принципом «людину можна знищити, а здолати не можна». Тож Бекир, людина хоча й з поламаною тоталітаризмом долею, але з незламною людською гідністю, не скорився. Він чудово розумів, що справа не лише у садизмі окремо взятого слідчого Гюрзи. Значно страшнішою «гюрзою» був радянський тоталітаризм, який не лише не стримував, а й заохочував сотні тисяч катів винищувати цілі народи. Тому Бекир, навіть очікуючи розстрілу в камері приречених і ще не знаючи, що смертний вирок йому замінять каторгою та позбавленням громадянських прав (щоб не повернувся до Криму?), зовсім не розкаюється. Він до останнього подиху залишається Людиною, яку можна знищити, але не перемогти. Згадуючи фронт і бойових побратимів, Бекир знову подумки повертається до образу свого ката, схожого на змію: «А Гюрза, мабуть, не воював, ховався в тилу і душив невинних людей. Як би я хотів опинитися з ним у рукопашному бою. З яким би задоволенням я всадив у нього штик і розплющив прикладом його зміїну голову». Знову-таки, і тут все символічно: напевно, у багатьох жертв примусового виселення з Криму виникали такі думки...

Фінал твору є відкритим. Читач так і не дізнався, хто саме подзвонив у двері до старого: чи то його син, чи хтось інший. Але надія на краще є: це «яскраве світло», яке вдарило в очі немічного старого, коли він таки відчинив свої двері назустріч Майбутньому...

2. Прочитайте повість " До останнього подиху" в підручнику - ст.237-249 або тут

3. Уважно перегляньте відео! Прошу записати судження,  продовживши їх ( ідеї знайдете в прочитаній публікації та  під час перегляду відео ):

   1.  Екзистенціалізм – (від латин. existentia-існування) напрям у філософії ХХ ст., що досліджує людину як…

   2.  У художніх творах екзистенціалісти прагнуть збагнути …

   3.  Істинна сутність буття виявляється …

   4.  Сюжетна канва повісті -…

   5.  В основу повісті покладено …

   6.  У повісті  Таїра Халілова «До останнього подиху» розкриті такі теми:…

   7.  Любов і жертовність відкривають Бакиру й Еміне …

   8.  В творі порушена проблема двоїстості…

   9.  Бакир- хлопчик стоїть на шляху самопіхнання, а Бакир-старий сягнув…

4. Ознайомтесь! 

Символіка назви твору. Назва повісті «До останнього подиху» є смисловим центром твору. У ній відображено вічну тему пам'яті, синівської, чоловічої, батьківської любові. У ній — наскрізна ідея безмірної любові до батьківщини: «Я не Мцирі, любий хлопчику, та моя любов до землі своїх предків незнищенна, — подумки звернувся до сина. — Я страшенно люблю її степ і гори, її небо, схід і захід сонця, пил її доріг. І буду любити до останнього подиху. І хотів би, щоб моє змучене тіло було поховане в рідній землі».

Фінал оповідання емоційно й психологічно точний, змушує замислитися над найважливішою екзистенційною проблемою — проблемою життя і смерті. Він є підтвердженням слів Е. Хемінгуея, поданих в епіграфі: «Людина не для того створена, щоб терпіти поразку. Людину можна знищити, але не можна перемогти». Життя головного героя — історія боротьби проти несправедливості та зла, історія надзвичайно важких, важливих перемог. У фіналі твору, перемагаючи свою безпорадність, герой відчиняє двері й впускає до кімнати світло.

Особливості стилю. Розповідь ведеться від третьої особи, проте більшу частину повісті займають внутрішні монологи героя, спогади Бекира, звертання до сина. Вони набувають сповідального характеру, розкривають душу героя. Є в повісті Т. Халілова розмова Бекира-хлопчика й Бекира-старого: зустріч дитинної сутності людини з дорослою. Проблема двоїстості людської натури виникає зазвичай у межовій ситуації. Герой ніби роздвоюється: Бекир-хлопчик стоїть на шляху самопізнання, Бекир-старий сягнув свого призначення та долі. Зосередженість на спогадах і переживаннях героя дає змогу авторові розширити проблематику повісті до загальнолюдського філософського рівня.

 5. Дайте усно відповіді на питання підручника - ст. 249-250. 

6. Прочитайте та прослухайте!

Трагедія болю в інших видах мистецтва

👈Рустема Емінова (нар. 1950). Поїзд смерті. 1997. Цикл «Депортація» (інша назва - «Унутма», у перекладі з кримськотатарської - «Пам’ятай») Перший художник, який відтворив трагічну долю кримських татар у живописі (два цикли - «Депортація» і «Повернення», третій цикл «Відродження» - у планах). Рустем Емінов походить із родини депортованих кримських татар. Свою місію вбачає у служінні рідному скривдженому народові та пробудженні історичної пам’яті.

 

Перший кримськотатарський повноформатний художній фільм «Хайтарма» (від крим. qaytarma - повернення; 2013, режисер А. Сеїтаблаєв) розповідає про примусове виселення кримських татар у травні 1944 р. Двічі Герой Радянського Союзу льотчик Ахмет-Хан Султан після звільнення Криму від нацистської окупації приїздить у коротку відпустку до батьків в Алупку. Саме в цей час починається спецоперація НКВС із депортації кримських татар. Зйомки фільму стали помітним явищем суспільного життя Криму. В масових сценах брали участь люди, які безпосередньо пережили трагічні події 18 травня 1944 р., також було використано артефакти, пов’язані з депортацією, та історії депортованих татар. Попри перешкоди, які чинило російське консульство в Криму, прем’єра фільму відбулася 17 травня 2013 р. в Сімферополі. На ній була присутня онука Ахмет-Хана Султана.

Переможний виступ 2016 року української співачки кримськотатарського походження Джамали на Євробаченні з піснею «1944» - це висока оцінка талантові, провесійній майстерності артистки. Також це небайдужість до великої трагедії народу.

Це перша пісня Євробачення, що звучала кримськотатарською мовою. За словами Джамали, на створення пісні її надихнули розповідь бабусі про депортацію і події у Криму, анексованому 2014 р. Російською Федерацією. В одному з інтерв’ю співачка сказала: «...Це не лише про кримських татар. Це про Голокост, про геноцид, репресії... це не про 1944 рік, це адресовано всім людям, які думають про себе як про маленьких царів, що можуть керувати долями інших, вирішувати, як їм жити, і позбавляти їх життя».

Акція до Дня пам’яті жертв депортації кримськотатарського народу. 16 травня 2016. Берлін

Отже, в зошиті повинно бути записано тема уроку, епіграф уроку та виконане завдання 3 (записані початки речень  та їх продовження).

 Виконані завдання потрібно відсканувати чи сфотографувати, надіслати мені на електронну адресу: rogovairina4@gmail.com.

Перевірю і надішлю оцінку.

Кожного дня отримую багато листів і дуже вдячна всім за роботу! Молодці! Прошу не забувати вказувати своє прізвище та ім'я.

Дякую за увагу!

Прошу дочитати роман і нагадую, що наступна наша тема:


Книга не залишить байдужим нікого!
 Світ дівчинки, який не один раз летів шкереберть! 
Вона залишилась живою і з'явилась її історія...
Читайте- не пожалкуєте!!!