Образ Фауста

Хто такий Фауст?
https://www.youtube.com/watch?v=zNtrF4h5axw&t=58s

Фауст — історична особа. Він жив у першій половині XVI століття, був ученим, займався магією та астрологією. Його образ уперше з’‎явився в німецькій народній книзі XVI століття, створеній на основі

народних переказів та легенд. У ній розповідалося про те, як чорнокнижник і маг Фауст підписав кров’‎ю угоду з дияволом.

У 1587 році друкар із Франкфурта-на-Майні Йоганн Шпіс видав власну обробку легенди про Фауста під назвою «Повість про доктора Фауста,знаменитого чаклуна і чорнокнижника, про його договір з дияволом, його пригоди і діяння, про заслужену кару його; запозичена головним чином з його паперів». У повісті йдеться про те, як Фауст віддав душу дияволу, «зрікся Бога й усіх християн», про його мандри на землі й укосмосі. Він викликає тіні Александра Македонського і Єлени Спартанської, яка народжує йому сина Юстуса. Коли закінчився термін угоди, знайшли тіло Фауста, покалічене чортами. Повість завершується зверненням до читачів, щоб «кожен християнин, особливо люди гордої, допитливої і впертої натури, навчилися Бога боятися, а від чар, заклинань та інших справ чортячих — тікати». Твір Шпіса був дуже популярним і викликав цілу низку наслідувань.

У 1592 році вийшла друком перша драматична обробка відомої легенди — «Трагічна історія доктора Фауста» Кристофера Марло, де автор поетизує головного героя і порушує філософські питання — проблему добра і зла, «чесного» і «нечесного» знання, «спасіння душі». У кінці п’‎єси Фауст виголошує звернений до Бога трагічний монолог, в якому вимолює спасіння своєї душі. Образ Фауста у трактуванні Марло знайшов своє втілення в лялькових виставах, які йшли в Німеччині до середини XIX століття.

У 1599 році Генріх Відман опублікував свою «Історію Фауста», яка містила нові легенди про вченого-чорнокнижника. У 1674 році з’‎явилося «Життя Фауста» І. Н. Порітцера, а в 1725 — «Життя Фауста» невідомого автора. Усім названим творам властиве негативне ставлення до образуФауста через складену вченим угоду з дияволом.

Легенду про доктора Фауста збирався використати і Г. Е. Лессінг, за задумом якого герой мав потрапити після смерті в рай, але сама п’‎єса не дійшла до нас — залишилися тільки її план та кілька сцен.

«Фауст» Гете відрізняється від усіх попередніх обробок давньої легенди, передусім, образом головного героя. Це фігура грандіозна, велична, всеосяжна. В образі його митець утілив одвічну боротьбу добра і зла в душі людини. Він поставив Фауста у центрі Всесвіту, природи, на перехрестя різних часів і культур. Таким чином історія морального вибору людини набула всесвітнього значення.

Після Гете до образу Фауста зверталися О. Пушкін, М. Лєрмонтов, О. Блок, Т. Манн та інші письменники. Ця традиція не переривається й нині.

Чудові ілюстрації до «Фауста» Гете намалювали французькі художники Е. Делакруа, Г. Доре та А. Шеффер. Великий твір надихнув і таких різних художників, як М. Врубель і Р. Кент. За мотивами трагедії композитор Ш. Гуно написав оперу «Фауст», а А. Бойто — оперу «Мефістофель». До твору Гете писали музику також Л. ван Бетховен, Г. Берліоз, Ф. Ліст, Р. Вагнер, М. Глінка, М. Мусоргський, П. Чайковський, А. Шнітке.

Образ Фауста у творчостi Й.В.Гете

Творчий дух Фауста лине до нас iз загадкових i химерних вiкiв Середньовiччя i Вiдродження, коли людина пройнялася вiрою у свою всемогутнiсть, озброївшись силами таємничої науки алхiмiї, шукала філософський камiнь, за допомогою якого збиралася перетворити будь-який метал на золото, шукала "елiксир життя", щоб повернути собi молодість. У цей час з'являються перекази про магiв i чорнокнижникiв, якi продавали душу дияволу, щоб той допомiг осягнути таємницю буття.

Одна з найпопулярнiших легенд Середньовiччя — легенда про доктора Фауста, яка виникла навколо історичної особистостi, що вразила уяву народу.

Фауст — особа iсторична, про що свiдчать численні спогади його сучасників. Вiн жив на межi 15 i 16 столiть, мав iм'я Йоган-Георгiю згiдно з католицьким i лютеранським звичаєм, прізвище Фауст. Вчені по рiзному пояснюють походження його прізвища. Одні стверджують, що воно походить вiд нiмецького Faust, що в перекладi означає кулак. iншi вбачають в ньому псевдонiм, утворений вiд латинського Faustus — щасливий. Цей псевдонiм пiдкреслював успiшний характер дiяльностi вченого, мага, астролога, віщуна. Сам Фауст називав себе i лiкарем i хiромантом. Отже, точки зору лютеранської церкви вiн прагнув недозволених знань, а значить заслуговував засудження, був грiшником, бо з точки зору людини того часу цi знання можна здобути тiльки в союзi з дияволом. Письмові джерела повiдомляють також, що Фауст був професором, читав лекції в рiзних унiверситетах, мав учнів — послідовників. Ще за життя вченого про нього ходили рiзнi розповiдi про його вчинки, в яких вбачали щось незвичайне, фантастичне.

Загинув Фауст внаслідок несподіваної катастрофи, яка вразила сучасникiв. Передбачають, що це був вибух у лабораторії вченого. Iсторичний Фауст помер близько 1540 року. Ця остання подiя в життi вченого надала подальшого iмпульсу розвитку легенди. Фауст стає популярним улюбленим героєм народної легенди. Його образ в легендi несе на собi вiдбиток часу. Вiн людина, яка заради знання готова знатися i з нечистою силою, i тому вкiнцi легенди диявол забирає Фауста до пекла. Водночас вiн типовий представник епохи Вiдродження, смiливий i безстрашний шукач таємних знань i заборонених шляхiв отримання цих знань.

Як вiдомо, найбiльш яскравi, глибокi, художньо довершенi образи створенi фольклором, наприклад Геракл, Прометей, Микула Селяникович, Василиса Прекрасна, Петрушка, до них належить i Фауст. Всi цi герої гармонiйно поєднували думку i почуття.

Головна суть фаустiвського сюжету — жага безмежного знання, допитливiсть, свобода духу — приваблювала багатьох письменникiв наступних епохи зумовила світову популярнiсть образу Фауста.

Гете з його тонким сприйманням старовини, вiдчув красу та значимiсть цього сюжету ще в юностi. Письменник вiддав основнiй книзi 62 роки свого життя. Безперечно, Гете знав не тiльки легенду про Фауста, а й лiтературнi обробки. Використав вiн також i легенду про Симона-мага.

Гете знайшов простий спосiб, як поєднати цi два сюжети: Мефiстофель омолоджує вченого i перетворює його на юнака. Такий задум, за словами нiмецького письменника Томаса Манна, міг народитися тiльки "з юнацького ритму кровi" поета. Гетевський Фауст мало чим схожий зi своїми праобразами. Він надiлений рисами людини не Середньовiччя, а епохи Вiдродження. Мабуть, тому вся культура нової доби була визначена Шпенглером,

як "фаустiвська".

Композиція трагедії «Фауст» Й.В.Гете та її центральний образ .

Твiр складається з Посвяти, Театрального вступу, Прологу та двох частин. В "Пролозi на небi" показується зустрiч Господа та його архангелiв iз Мефiстофелем, яка набуває символiчного значення. Основний предмет розмови — це людина. Хто вона така? Яке ii мiсце в свiтi? У пролозi Господь утверджує силу людської особистостi, ii здатнiсть до розвитку, пошуку смислу життя, хоча погоджується, що вона не досконала. Саме такою людиною Бог уявляє Фауста. Але Господь також не визнає Мефiстофеля як уособлення зла, i це пiдтверджують його слова :

Таким, как ты, я никогда не враг.

Из духов отрицания ты всех мене

Бывал мне в тягость, плут и весельчак.

Из лени человек впадает в спячку.

Ступай, расшевели его застой,

Вертися пред ним, томи и беспокой

И раздражай его своей горячкой.

Цими словами Господь дав волю Фаустовi у виборi мiж ним i дияволом, знаючи, що сильна, мисляча людина завжди сумнiвається, але сама доходить до бажаних висновкiв. Зустрiч з Мефiстофелем такiй людинi лише допоможе вибратися зi своїх протирiч. Мефiстофель навпаки говорить про мiзернiсть людську, яка не дозволяє людству наблизитися до вершин духу. 

Що є людина на землi — "божествене створiння", яке прагне iстини, чи "тварина iз тварин"? Це головна проблема прологу, що визначає iдейний змiст трагедії "Фауст". На вiдмiну вiд трагедії легенда не має такого прологу.

Образ Фауста  уособлює все людство, але попри цьому вiн не є iдеальною особистiстю. Фауст не задоволений знаннями. якими вiн володiє i прагне бiльшого. Саме в такi хвилини вiн звертається до Бiблii i починає ii перекладати, але не погоджується з першими ж словами. Вiдчай героя настiльки великий, що вiн вирiшує покiнчити життя самогубством. Мефiстофель знаходить Фауста в його кабiнетi, де той уже багато разiв б'ється над розкриттям таємниць свiту, i укладає з ним угоду. Вiн задовольнить будь — якi бажання i забаганки вченого, нi в чому не буде перешкоджати.

 Але в ту мить, коли Фауст вiдчує цiлком задоволеним життям i щасливим, вiн мусить померти, а душа його належатиме Мефiстофелю. I це буде плата за земне блаженство. Цей епiзод поеми має також розбiжностi з легендою, оскiльки в легендi Мефiстофель i Фауст укладають угоду тiльки на 24 роки (згiдно з нею Мефiстофель, залишаючись незримим, повинен з'являтися до Фауста на його бажання i виконувати всi його розпорядження, Фауст же зрiкається Бога i вiддає душу сатанi). Згодом Мефiстофель повертає нашому герою молодiсть i в результатi вiн закохується в молоду вродливу дiвчину Гретхен (ця сюжетна лiнiя — любов Фауста i Маргарити є нововведенням Й.В.Гете). Мефiстофель вважає, що саме в цьому Фауст знайде ту прекрасну мить, але помиляється. 

Спочатку за волею Мефiстофеля помирає мати Гретхен, а потiм i брат Валентин.

 Молода дiвчина карає себе за цi смертi i потрапляє до в'язницi. Попри всi благання Фауста втекти з ним Маргарита не погоджується, бо вважає себе винною i помирає у в'язницi. Але навiть пiсля всiх ii грiхiв душа Маргарити потрапляє до раю. Чому? Втілюючи гріхи - прощена і божого має більше.

 

 Фауст тяжко пережив смерть Гретхен,але не припинив пошукiв iстини.

Отже в першiй частинi свого твору Гете в основному провiв свого героя через тi випробування, якi вiдомi з легенди.

У другiй частинi твору Фауст служить при дворi iмператора i надає йому рiзнi послуги за допомогою всесильного Мефiстофеля. Вiд шлюбу з давньогрецькою красунею Єленою Прекрасною нього народжується син Евфорiон, який згодом гине. Фауст намагається виростити людину в колбi — Гомункулуса, але той теж гине. Життя Фауста пiдходить до кiнця, йому 100 рокiв. Вiн мрiє про свiтлi та щасливi мiста, якi, за його бажанням мусять з'явитися для людей. Свою мрiю вiн хоче здiйснити на островi, який подарував йому iмператор, i який був майже не придатний для життя. Фауст поспiшає з роботами. Нарештi герой вiдчуває мить найвищого життєвого задоволення:

Вот мысль, которой весь я предан,

Итог всего, что ум скопил.

Лишь тот, кем бой за жизнь изведан,

Жизнь и свободу заслужил.

Так именно, вседневно, ежегодно,

Трудясь, борась, опасностью шутя,

Пускай живут муж, старец и дитя.

Народ свободный на земле свободной

Увидеть я б хотел такие дни.

Тогда бы мог воскликнуть я:"Мгновенье!

О,как прекрасно ты, повремени!

Воплощены следы моих борений,

И не сотрутся никогда они".

И, это торжество предвосхищая,

Я высший миг сейчас переживаю.

Бiльше Фаустовi нiчого бажати. Вiн помирає, але його душа потрапляє в рай, i зустрічається з душею Маргарити. Вона вже постила йому i любить його, як i ранiше.

Фауст багато страждав, постiйно сумнiвався i шукав, знаходив i втрачав, часто вiдчував невдоволення. Тiльки серед природи, вiдчуваючи ii частиною себе, вiн сприймає свiт, як гармонiю. Життя принесло йому короткi моменти щастя i довгi роки страждання i вiдчаю, але все це було не даремно. Вже наприкiнцi свого життя Фауст це зрозумiв.

Отже, в другiй частинi Гете вiдiйшов вiд легенди, логiчно розвиваючи храктер людини, яка бачила своє покликання в активному пошуку iстини i смислу буття.

Йоганн Вольфґанґ Ґете. Фауст. IІ частина. Останній монолог...

Для Гете Фауст був сучасником. Муки героя для Гете  були проблемами iх часу. Основним для всієї епохи Гете було прагнення до оновлення свiту.

Оптимiстична кiнцiвка трагедії "Фауст" зумовлена просвiтницькою вiрою в розум i моральнi якостi людини, особистостi, яка свiдомо вiдмовилась вiд традицiй i постiйно шукає нове, прагне досконалостi.

Фауст — вiчний образ, не випадково став надбанням світової культури, бо в кожний iсторичний перiод втiлював характернi риси того часу, в якому жив i творив його автор: середньовiчний народ Європи, просвiтник Й.В.Гете.

Джерела матеріалів:

1. А.С.Пушкин: "Избранные сочинения" — Москва, "Художественная

литература", 1990 г. 654 ст.

2. "Замок Монсальват": Легенды средневековья — Москва, "Энигма",

1994 г. 352 ст.

3. И.В. Гете: "Фауст" — Москва, "Художественная литература",

1978 г. 512 ст.

4. Аникст: "Фауст" Гете || И.В. Гете "Фауст" ст. 5-26.