Олександр Олесь Олександр Іванович Кандиба (1878—1944) український письменник, поет, драматург, представник символізму. Свої твори публікував під псевдонімом Олександр Олесь.               Цікаво знати Життєвий і творчий шлях О. Олеся був складний, нерівний, навіть трагічний. Та серцем своїм, пориваннями він прагнув бути з рідним народом. У кращих своїх творах Олександр Олесь виступив як дуже обдарований поет-лірик з виразним індивідуальним стилем. Є в поета прекрасні вірші про революцію 1905 року, чудові пейзажні поезії, своєрідна і щира любовна лірика. Є драматичні етюди, талановиті сатиричні твори та майстерно написані казки і вірші для дітей. ОЗНАЙОМСЯ! ПРИГАДАЙ! Характерні ознаки символізму: - образна система (основним тропом є символ, який вказує на приховану сутність явищ, багатозначність образу, метафоричність, екзотичність; - філософські основи (ідеалістична філософія, концепція буття як світу ідей і надчуттєвого, таємнича сутність життя, перевага інтуїтивного й асоціативного пізнання над раціональним); - поетика (милозвучність, музикальність вірша, розвинута ритміка, які є засобами сугестії); - художні принципи (головним у творі є естетичне начало, а не змістове чи ідейне, поривання за допомогою символу в сферу духовного світу, утвердження самодостатності, незалежності мистецтва від суспільства); - концепція людини (мистецтво зображає особисто-інтимне, особливості душі людини, її містичне начало, які розкриваються в акті творчості) ЗАКОНСПЕКТУЙ!

Вірш - елемент ритмічного мовлення у літературному творі, основна одиниця віршованого ритму. Драматичний етюд - невеликий літературний твір, присвячений якому-небудь окремому питанню. Символізм - літературний напрям кінця XIX — початку XX століття. Одна зі стильових течій модернізму, що виникла у Франції в 70-х pp. XIX ст., а в українській літературі поширилася на початку XX ст. Основною рисою символізму є те, що конкретний художній образ перетворюється на багатозначний символ.

Прослухай! Спробуй прочитати виразно! Ознайомтесь з іншими поезіями О.Олеся! Вивчити 1 з віршів О.Олеся напам'ять! (на вибір) Ознайомся! (Згадайте поняття "драматичний етюд" )

ПО ДОРОЗІ В КАЗКУ Зміст твору скорочено І КАРТИНА Ліс. Ніч. Люде. Сплять, збираються спати. Убрання не має ознак нації й часу. Він. Юрба (старі, молоді; чоловіки, жінки, діти). Дівчина. Окремі голоси з юрби: — Сьогодні тепло так, що можна не вкриватись. — Гляди, щоб вранці бігать не прийшлось та грітись. — А так! Мороз одурювать уміє... Сховається на мить, усі роздягнуться, зрадіють, а він на тебе — стриб! Почав кусать і кров морозить в жилах. — Ет! Що мороз?! В кожух сховайся та й сиди, а от од голоду сховайся!.. — Останній хліб ми доїдаєм... Що далі будемо робити?! Хлопчик. Я їсти хочу вже й тепер. — Ми помремо всі з голоду... — Не бійсь! До смерті ще далеко!.. — А знаєте, я чув, що можна жить любісінько травою і старості діждатись. Адже ж он живиться травою буйвіл, кінь, коза. Коли ми хліб увесьз'їмо, гайда усі на пашу! — Ну, ти не смійсь! Пасися сам, коли не маєш чим трави наскубти... А нам Бог дав, крім рота, — руки. — Чого ви завелись?! Скажіть ви краще — хіба трава людині не завадить? — Дарма! Привикнути до всього можна. Авжеж! Як звикне — буде жити. — Ми на зиму нагорнем гори сіна! — Що? Й зимувати тут?! Та ми померзнемо. — Хати збудуєм. — А чим палити? — Навколо — ліс! Палити є чим. — Я не про те кажу, — вогню ми де дістанем? Коли б огонь в нас був, ми б, може, й стежки не згубили... — У лісі живемо, у лісі й заблудились. — Ішли вночі. — В цім лісі завжди ніч — вночі і вдень. В і н. Ні, ні! В цім лісі жить не можна. Дорогу треба нам шукати! Сміх. — Еге, піди та пошукай! Шукали ми доволі... аж ноги покололи... — Я щоку розірвав. — Я око виколов. — А в мене брата задавив ведмідь. — Піди та пошукай ведмедя. — Спитай у його. Може, знає він, де простяглась дорога... — Куди йому питать ведмедя? Він борсука злякався вчора. Сміх. Він. Я не злякавсь! Мені здалось, що вовк ворушиться в кущах... — Так ти б його за хвіст! Зідрав би з його шкуру, от і було б прикритись чим... А то поглянь, яка сорочка на тобі. Уся в дірках... Того тебе і дівчина не любе. Д і в ч и н а. Це я? Так він же ще малий! Йому про це й гадати рано. — І досі він за мамою сумує... Я чув, як раз вночі він кликав: «Мамо, мамо!» Сміх. II картина Юрба визнала свого лідера, Учителя, повірила йому, побачила його силу й сміливість (він навіть поглядом приборкував хижих звірів). >  Люди йдуть за вождем, долаючи труднощі, гинучи. Він закликає не боятися перешкод, які ще зустрінуться на шляху. III картина Вождь знесилений, утомлений. На мить йому здається, що він заблукав, загубив дорогу. Юрба зневіряється, сміється зі свого поводиря, кидає в нього каміння, залишає його і йде назад до своєї домівки в лісі. >  До нього спускається хлопчик із Казки. Йому здається, що це привид. Але той відхиляє гілки й показує вождеві сонячне проміння й золоту браму Казки. Він кличе людей, але ті його не чують. Про твір О.Олеся  "По дорозі в казку"    У 1914 р. вийшла друком збірка О. Олеся «Драматичні етюди». В ній уже переважає символістська поетика. Митець успішно продовжив, збагатив українським колоритом традицію європейської символістської драми (Генріх Ібсен, Герхарт Гауптман, Моріс Метерлінк). Провідні мотиви цієї течії — вічне прагнення людини до кращого, досконалішого життя, туга за сонцем, світлом, «блакитною трояндою» ідеалу й болісне зіткнення цих мрій із суворою, приземленою дійсністю. Одна з основних тем тогочасної символістської і загальномодерністської літератури — трагічне протистояння непересічної особистості, героя-одинака й сірої, байдужої чи й озлобленої маси («Бранд», «Ворог народу» Ібсена, «Затоплений дзвін» Гауптмана, «Мойсей» І. Франка, «Fata morgana» М. Коцюбинського, «Блакитна троянда», «Лісова пісня» Лесі Українки, «Царівна» О. Кобилянської). Розробляє цю тему й О. Олесь у драматичному етюді «По дорозі в Казку» (1908).  Драма Олександра Олеся «По дорозі в Казку» присвячена завжди актуальній проблемі вождя і народу. Поступ, мета завжди досягаються сміливістю одиниць, їхнім подвижництвом, а нерідко й смертю. Образ Казки як символ ц у цьому творі багатогранний. Це і держава, і мрія, і земля обітована – тобто все те, що манить і тривожить людські уми, спонукає до руху вперед. Символіка твору досить прозора. Народ заблудив у лісі й не може знайти стежки, щоб вийти з темряви на світло. З’являється Він — юнак, який береться вивести заблуканих із мороку й указати їм шлях у прекрасну країну Казку. Одначе із часом Він починає сумніватись у своїх силах, усвідомлює, що ще не доріс до місії провідника. Під впливом сумнівів героя зневірюється й народ. Можна здогадатися, що описана ситуація символізує суспільні настрої часів реакції після поразки Революції 1905 р. І все ж автор, як і у вірші «Аіїстри», пропонує не втрачати надію: наприкінці твору з’являється хлопчик із Казки і розповідає вмираючому героєві, що там завжди сонце. Цей персонаж символізує моральну чистоту й правдивість ідей, які проголошував Він. Отже, провідник не помилявся, а лише зневірився і завагався, що й спричинило поразку в пошуках шляху до омріяної Казки. Передчасною загибеллю героя О. Олесь застерігає духовних лідерів народу, закликає їх не розчаровуватися, а свято вірити в досяжність ідеалів, бути витривалими й незламними. Отже, письменник порушує традиційну для неоромантизму й символізму тему— народ і провідник на шляху до мети, порятунку. Драма «По дорозі в Казку» безпосередньо перегукується з поемою І. Франка «Мойсей», де аналогом Казки виступає земля Ханаан. Ні Франковий, ні Олесів герої не потрапляють до омріяного краю. І все ж існують великі відмінності між цими творами.    Аналіз твору Драматичний етюд «По дорозі в казку» є одним із взірців української символістської драми, оскільки проблемно-тематичні площини автор вирішив максимально абстрактно. Персонажі не мають імен (Хлопчик, Дівчина, Перший з натовпу), наскрізною є символіка (Казка — казкова омріяна країна, світле майбутнє, добро, благо; червоні маки — дороговказ до цієї мети; дорога — очищення). Тема твору — взаємини героя (індивідуальності) й натовпу (колективу), розбіжність між мрією й дійсністю, ідеалом і реальністю. Така ж тема стала предметом зображення у творах «Стара Ізергіль» (Легенда про Данко) М. Горького, «Мойсей» І. Франка. Частково простежуються і ремінісценції із драмою М. Метерлінка «Сліпі». Але О. Олесь по-новому вирішує проблему взаємодії героя і натовпу. Люди блукають по лісу, в якому немає нічого «рідного й знайомого», а герой прагне вивести їх із темряви. Власне кажучи, страшний ліс є постійним місцем перебування натовпу, очевидно, засліпленого власним прагматизмом, лінощами, а якоюсь мірою, і побоюванням змін. Натовп говорить Йому: «Ти сам йди, а ми і тут свій вік як-небудь доживем».  У цьому вся сутність психології маси, яка думає тільки про свій вік, а не про майбутнє, яка не ставить собі на меті нічого, крім звичайного існування. І хоч герой вірить у Казку, прагнучи дійти туди сам і довести народ, Він зневірюється. Виходить, що це тільки головному героєві затісно в хаті, де «ніде й крил розправить».  Якщо порівнювати драму О. Олеся з сюжетно схожим твором М. Горького («Легендою про Данко»), то відчувається набагато глибший філософський рівень проблематики. Адже Данко веде народ до цілком конкретної країни, він герой, який здатний до самопожертви заради мрії інших, і хоч Данко помирає і ніхто йому не вдячний, проте натовп потрапляє до світлого майбуття, хай і затоптавши в екстазі свого поводиря. У О. Олеся головний герой теж помирає, вбитий зневіреними, але лише Він бачить, що Казка існує, а натовп повертає назад, у ліс, у болото. Очевидно, маси просто не готові прийняти ту Казку, до якої їх веде герой. Отже, за О. Олесем, Казка не для всіх. І причина того, що юрба обирає темний ліс, а не світлу Казку, всередині кожного з цього натовпу. До того часу, поки внутрішнє бажання кожного з маси не стане його особистим, доки кожен не вирішить для себе необхідність шляху до мрії, не стане таким, як Він, доти жоден не потрапить до Казки. У такому контексті символічними постають і образи Дівчини й Хлопчика. Дівчина — це ніби символ вагання між мрією (яка все ж таки примарна) і тим, що вже є, тобто дійсністю. Показово, що Дівчина, хоч і вступає в суперечку ідей з Ним, остаточно не зневірюється в існуванні Казки, в тому, що там буде краще. Хлопчик років десяти, який справді живе в Казці, є доказом того, що вона існує. Але найголовніше смислове навантаження цього образу полягає в тому, що для того, щоб потрапити до Казки, треба бути духовно чистим, відкритим до всього нового, як дитина, і вірити в свої сили, довіряти самому собі, чого не вистачило навіть Йому. Можна припустити, що саме дорога до Казки є метою блукань, що характеризує її як символ страждань, можливість очищення від темряви. Така сліпота натовпу (чи то вроджена, чи набута) в умовах вічної темряви, коли «В цім лісі завжди ніч — вночі день», є співзвучною до сліпоти в драмі М. Метерлінка «Сліпі». В етюді «По дорозі в Казку» відчутний вияв філософії двох світів — матеріального й духовного. І хоча духовний світ є вищим, ціннішим, перемагає матеріальний, звідси й песимістичний фінал твору, адже до Казки не потрапив ніхто. Автор залишає відкритим питання, чи вдасться комусь із тих, хто пішов назад у темряву, бодай одним оком побачити цю Казку.   Заповнити таблицю! Для зацікавлених! Присвячую   поетам-емігрантам,   таким   як: О.Олесь,   І.Багряний,   Тодось  Осьмачка,  Олена  Теліга,   Ю. Клен,   Ю.Тарнавський,  Ю.Шевельов   та   ін.                                    Любов  і  жертва  –  поняття  сумісні?                                    Їх  так  непросто  людям  поєднать,                                    Та  як  стають  на  горло  власній  пісні                                    Про  Україну?  Все  бува,  однак… Їх  звали  солов’ї  землі  своєї, А  соловей  без  пісні  –  то  не  птах. Як  мріялось,  великою  сім’єю Жита  нові  засіяти  в  полях! Та  Україна,  мов  в  ярмі,  стогнала Під  власним  гнітом.  Це  не  парадокс?! І  про  своїх  дітей  всього  не  знала: В  державі  був  справжнісінький  содом. Був  кара-меч,  занесений  й  над  ними, За  вільне  слово  їх  хотів  скарать. На  чужину,  де  стануть  дні  сумними, Вела  їх  доля:  жить   там  і…  вмирать!.. О,  як  вони  скучали  й  за  вітрами, Що  з  України  рідної  дули. Сибір  і  Північ   стали  таборами, В  них  солов’ї   нескорені  були. Й  ридало  в  чужині  безмовне  небо, Як  стріло  душі  вигнаних  синів, Й  сивіли  в  тузі  українські  верби, Хоча  навколо  білий  день  яснів. Чому  ж  ти,  ненько  наша,  Україно, Дітей  своїх  не  стала  колисать, Перетворила  душі  їх  в  руїни, В  чужій  землі  дозволила  згасать?!.. Тепер  аж  повернулися  додому На  крилах  незаспіваних  пісень. Нам,  українцям,  стали  теж  відомі, Але  чи  слава  їх  тепер   зросте!    12.09.2013. Ганна  Верес