Микола Вороний

1871-1938

Життєвий шлях

Микола Вороний народився 6 грудня 1871 р. на Катеринославщині (нині — Дніпропетровська область). Батько поета був ремісником, дрібним торговцем, походив із кріпацької родини. Малому синові розповідав, що один з його предків воював у загоні Максима Залізняка. Мати походила з шляхетного роду Колачинських (її предок Прокіп Колачинський був ректором Києво-Могилянської академії в 1697-1702 рр.).

Коли Микола був ще немовлям, родина переїхала до передмістя Харкова, тут і минули дитячі літа майбутнього поета. Хлопець навчався спочатку в Харківському, а після переїзду батьків — у Ростовському реальному училищі. Ще в Харкові почав вірщувати. І то не дивно: у родині Вороних шанували українські традиції, мову, культуру. Микола захоплювався пригодницькими романами Майна Ріда, Фенімора Купера, Жуля Верна, віршами М. Некрасова. Особливий вплив на формування його світогляду справила творчість Т. Щевченка. Незабутнє враження залишили театральні вистави трупи Марка Кропивницького, відтоді Вороний на все життя полюбив театр, пов’язав із ним свою долю. Хлопець починає захоплюватися ідеями революційних народників, бере участь у різних таємних гуртках. Через зв’язки з народницькими організаціями Миколу було відраховано із сьомого класу училища із забороною вступати до вищої школи.

Здобути вищу освіту Вороний міг лише за кордоном, тому 1895 р. він вступає до Віденського університету, а потім продовжує навчання у Львівському університеті на філософському факультеті. Саме тут він починає активне літературне життя: співпрацює з І. Франком у журналах «Житє і слово», «Зоря», газетах «Радикал» і «Громадський голос». Пізніше він згадував Франка з глибокою пошаною: «Це був велетень, таких людей у житті я більше не стрічав». У цей же час Вороний розгортає театральну діяльність — стає режисером галицького театру «Руська бесіда», а з 1897 р. — актором східноукраїнських труп Марка Кропивницького, Панаса Саксаганського та ін.

У 1901 р. він залишив сцену, служив дрібним чиновником на півдні України. У 1910 р. Вороний переїхав до Києва, тут побачили світ його поетичні збірки. Працював у театрі Миколи Садовського. Пробував себе як літературний і театральний критик, став талановитим перекладачем (перекладав Данте, В. Щекспіра, О. Пушкіна, Ю. Словацького, П. Верлена, М. Метерлінка, М. Гумільова). Перу поета належать, зокрема, блискучі переклади революційних пісень — «Інтернаціонал», «Марсельєза», «Варшав’янка». Скажімо, ось так, цілком по-українськи, в інтерпретації поета звучить «Інтернаціонал»:

Повстаньте, гнані і голодні
Робітники усіх країв!
Як у вулкановій безодні,
В серцях у нас клекоче гнів!
Ми всіх катів зітрем на порох…
Повстань же, військо злидарів!
Все нам забрав наш лютий ворог,
Щоб все вернути час наспів.
Чуєш: сурми заграли!
Час розплати настав.
В Інтернаціоналі
Здобудем людських прав!

Вороний узяв активну участь в Українській революції 1917 р., улаштовував народні віча, став одним з організаторів Центральної ради. Одначе замість роботи в уряді обрав театральну справу. Восени 1917 р. став директором і режисером Національного театру, який відкрив своєю постановкою «Пригвожденних» В. Винниченка.

1 січня 1919 р. в Україні урочисто відзначили 25-лотній ювілей творчої праці Вороного. Ювіляра вітав голова Директорії Української Народної Республіки В. Винниченко, інші видатні державні й культурні діячі. Виступав на урочистостях й головний отаман Українського війська Сймон Петлюра, наголосивши, що він і наша армія будуть «завжди йти за отаманом духа»: «Ви нам наказуєте, а ми повинні сповняти».

Після російсько-більшовицької окупації України поет мусив емігрувати за кордон. Спочатку працював радником уряду УНР у Варшаві. Згодом переїхав до Львова, де викладав у консерваторії та в організованій ним драматичній школі, видав театрознавчі книжки «Режисер», «Драматична примадонна», мистецтвознавчу — «Пензлем і пером».

У 1926 р., повіривши підступній пропаганді про «українізацію». Вороний повертається на підрадянську Україну. Працював викладачем Харківського музично-драматичного інституту, у київському «Укртеатрокіновидаві», писав статті, кіносценарії, перекладав лібрето. Офіційна критика й влада розглядали творчість митця підозріло й негативно, звинувачуючи його в «модернізмі», «буржуазності», «націоналізмі».

Вороного, як і багатьох тодішніх українських діячів-патріотів, чекала доля «ворога народу». 1934 р. він був засуджений на три роки таборів, але через хворобу покарання замінили засланням до Казахстану. «Логіку» червоних катів виразно демонструють свідчення-доноси офіційних письменників-комуністів, які збереглися в справі.

Дізнавшись про долю батька, син митця, Марко Вороний (народився 1904 р., талановитий поет і публіцист, який працював у Москві), залишив усе і приїхав рятувати Миколу Кіндратовича: разом із ним голодував, оббивав пороги різних інстанцій у Харкові й Києві, вимагав перегляду справи й зняття обвинувачень. Клопотання не допомогли. Микола Вороний змушений був виїхати з Києва на заслання, а Маріса заарештували, рік тримали в одиночній камері без суду й слідства, а потім винесли вирок — сім років каторги в холодній Карелії. Микола Вороний дуже любив свого сина й переймався його безвинними стражданнями.

Ідучи на смерть, батько, на його щастя, так і не довідався, що сина вже немає — його розстріляли в концтаборі ще З листопада 1937 р. (до ювілею «жовтневої революції»).

Невдовзі після цього за рішенням Особливої трійки при УНКВС по Одеській області» був страчений і шістдесятисемилітній Микола Кіндратович. Це сталося 7 червня 1938 р. о 24 годині (час указаний точно в акті про виконання вироку). Його ім’я було приречене на довгі роки забуття і тільки наприкінці 1980-х років повернулося в нашу літературу.
Підсумок вивченорго

Творчий доробок

Перша публікація Вороного (вірш «Не журись, дівчино») побачила світ 1893 р. Потім з’явилися збірки «Ліричні поезії» (1911), «В сяйві мрій» (1913), в еміграції, у Варшаві, вийшла друком книжка патріотичної лірики «За Україну» (1921), підсумкове, ювілейне видання — «Поезії» (1929).

Письменник обстоював засади символізму в українській літературі. У творчій же практиці поєднував символістську манеру з неоромантичною. Його поезія перегукується з творами молодомузівців (Василя Пачовського, Петра Карманського, Богдана Лепкого) і «хатян» (Микити Сріблянського, Миколи Євшана, Олександра Олеся, Григорія Чупринки, Галини Журби, Спиридона Черкасенка та ін.). Близькими за стилем йому були французькі іг.російські символісти:Поль Верлен, Шарль Бодлер, Олександр Блок, Костянтин Бальмонт.

Вороний дуже любив новизну, почувався піонером у будь-якій галузі культури, за яку брався. Як зазначав в автобіографії, «першим українською мовою написав поважну статтю про малярство», першим видав книжку, присвячену ідеології українського театру. У поезії ж переніс центр уваги зі змісту на виражальні можливості, музикальність, ритміку. «Взагалі, мабуть, у мене музика переважає образ», — небезпідставно визнавав митець.

Закономірно, що саме Вороний, як ви вже знаєте, став ідеологом модернізації українського письменства. Готуючи 1901 р. альманах «З-над хмар і долин», він опублікував в авторитетному львівському часописі «Літературно-науковий вісник» відкритого листа до колег із проханням подавати до планованого альманаху свої твори, але з новими підходами.

Вороний уважав неприйнятними для свого альманаху примітивні побутовоетнографічні та натуралістичні, спрощено тенденційні твори. Основна думка виступу поета проглядалася чітко: він закликав писати інакше, «по-сучасному», оновлювати літературу, виходячи насамперед із суто художніх вимог і завдань.

Прагнення «неосяжної краси» зразу ж викликало застереження старших письменників.

Іван Франко в передмові до поеми «Лісова ідилія» так відгукнувся на заклики Миколи Вороного:

Сучасна пісня — не перина,
Не госпітальнеє лежання —
Вона вся пристрасть, і бажання,
І вся огонь, і вся тривога.
Вся боротьба, і вся дорога…
Слова — полова,
Але огонь в одежі слова —
Безсмертна, чудотворна фея.
Правдива іскра Прометея.

Як бачимо, Франко побоюється, що молодші колеги відійдуть від суспільно-національної проблематики. А вона була життєво необхідна для збереження й відродження нашої нації. Ще з різкішою критикою модерністів виступив Сергій Сфремов у статті «У пошуках нової краси». Цю крайню позицію засудили Леся Українка, Г. Хоткевич, інші молодші літератори. Натомість І. Франко намагався нав’язати діалог між опонентами.

 М. Вороний у відповідь на звернення І. Франка створив поезію «Іванові Франкові», де в художній формі задекларував принципи власної поетичної творчості: інтуїтивне, позараціональне осягнення краси, вільний політ фантазії, розкуте вираження душевних переживань.

Причому, треба зауважити, що полеміка з І. Франком, а краще сказати, обстоювання свого творчого кредо, продовжувалася М. Вороним і у його листуванні з видатним поетом. Дякуючи йому за «Посланіє», в одному з листів М. Вороний писав: «До всього того я ще жадаю від поета ширшого обсягу, оригінальности і справжньої поетичної форми. Я не хочу виключно забиватись в тихий залив свого серця,— я хочу бути лише цілим чоловіком… Риторизму не визнаю».

Прослухайте!

У поетичній відповіді «Іванові Франкові» (1902) Вороний, процитувавши вислів Шарля Бодлера, що «предметом поезії є тільки вона сама, а не дійсність», запевнив старшого, глибоко шанованого колегу: йому теж не байдуже «життя з його шаленим шалом». Себто Вороний хоч і проголошує ідеї «чистого мистецтва»(оспівування краси природи, людських почуттів тощо), водночас уважає, що митець мусить писати твори й на злобу дня (порушувати громадянські проблеми):

А як поет — без перепони
Я стежу творчості закони;
З них повстають мої ідеї —
Найкращий скарб душі моєї.
Творю я їх не для шаноби…
Моя девіза — йти за віком
І бути цілим чоловіком!

Вороний, до речі, не випадково саме так закінчує своє послання: ідею«цілого чоловіка» (себто цілісної, багатогранної людини) висловив задовго до цього саме Франко.

Отже, Вороний не відкинув категорично стару народницьку традицію в літературі, а лише намагався розширити й поглибити її, збагатити естетично, поєднати «красу і Україну» (див. епіграф до розділу).

Мабуть, найпереконливішим твором поета, у якому громадянські мотиви прозвучали як гімн покоління борців за українську незалежність, став вірш «За Україну!» (1917). Промовисто й ритмічно лунає в ньому повтор (рефрен) з анафорою «за»:

За Україну,
За її долю,
За честь і волю.
За народ!

Твір «За Україну!» звучить пафосно і водночас надзвичайно ритмічно, маршево. Це яскравий зразок поєднання актуального змісту й відповідної йому вишуканої форми. З вірша струмує потужна енергетика дієвого патріотизму. Покладений на музику Ярославом Ярославенком, цей вірш став одним з найпопулярніших маршів українських патріотів у часи визвольних змагань.

Прослухайте! Вивчайте разом з читцем!

Для символістів, як і для представників інших модерністських стилів, форма вірша, художні засоби набували дуже великого значення: важливо не стільки що сказати, а як сказати. Витончену форму та яскраві тропи має вірш Вороного «Блакитна Панна» (1912), який відкриває цикл поезій «Гротески». Провідні мотиви твору — возвеличення краси природи та єдність її з мистецтвом. Блакитна панна — це образ Весни «у серпанках і блаватах», якій уся земля виспівує: «Осанна!» і тривожить душу ліричного героя:

І уже в душі моїй
в сяйві мрій
В’ються хмелем арабески,
Миготять камеї, фрески,
гомонять-бринять пісні
голосні
І сплітаються в гротески.

Зверніть увагу на кількість посилань, у яких подано тлумачення слів з поезії «Блакитна панна». Її автор використовує багато небуденної лексики, символів, без розшифровки яких поезія не тільки блідне, а й стає незбагненною для читача.

А тепер зупинімося на формі, про яку йшлося вище, точніше — на звуковому рівні поезії. Вороний став новатором у розширенні музичних можливостей українського вірша. «Блакитна панна» рясніє асонансами й алітераціями, як і сама Весна, що приходить до нас із співом птахів і ручаїв, — повернімося до цитованого вище уривка й переконаймося в цьому: повторів [і] — 11; [а] — 10; [о] — 7; [с] — 7.

Сам автор зазначав: «Я писав не так од образу, як од звуку. І дійсно, мелос, спершу примітивний, а далі технічно все більше ускладнений, був джерелом моєї пісні-вірша». Справді, джерелом поезії, її ритму й звучання, є мелодія. Звук для символістів — понад усе. У науці навіть відоме поняття «звукосимволізм».

Зверніть також увагу на специфічне розміщення рядків у строфах «Блакитної панни»: вони ніби сходинки, по яких скрапує навесні талий сніг під грою сонячного проміння. Таке розміщення рядків поезії будить особливий темпоритм. Отже,форма в поетів-символістів — це надважливий засіб витворення потужного ліричного струменя.

Не менш ліричний вірш Вороного «Інфанта», що ввійшов до поетичного циклу «Лілеї й рубін» (1907-1922). У центрі твору — узагальнено-ідеалізований жіночий образ. Мотив захоплення красою жінки — наскрізний.

У цій поезії Вороний сміливо експеримен тує зі словом. Неологізми тут — ефективний засіб творення образності: «проміннострунними», «вогнелунними», «мрійнотканому». Справді, автор, поєднуючи колір і звук (промінь і струна; вогонь і луна), творить палітру свіжих, а головне — несподіваних відчуттів. І знову маємо справу із звуком, а ще — з кольором… їх теж треба розшифрувати, збагнути — це символи, які кожен читач пропускає через власну призму сприйняття:

Акордами проміннострунними
День хвилював і тихо гас.
Над килимами вогнелунними
Венера кинула алмаз.

Останні два рядки вірша звучать неждано, навіть прозаїчно: легкість, інтим, краса, акварель, рельєф, звук — і вже зовсім не очікувано…

А наді мною Революція
В червоній заграві пливла.

Дивовижний контраст. Так — із позицій сьогоднішнього дня, а сто років тому, в епоху неймовірних бурхливих перетворень, руйнації стереотипів, очікувань кращого, це був природний пасаж, данина моді (власне, такою була естетика доби соціальних перетворень).

Микола Вороний звертався і до історичних тем. Найвідоміша з цієї фупи творів поема "Євшан-зілля". 
Ознайомся з презентацією по твору В.Вороного «Євшан-зілля» (1899).
Дай відповіді на питання. Зроби тест!

До уваги інтерпритація поеми.

Вшанування пам'яті М.Вороного.