• Імпресіонізм (фр.— враження) — одна з течій модернізму, для якої характерне відтворення шляхетних, витончених особистих вражень та спостережень, мінливих миттєвих відчуттів та переживань, ефектів світла, природи. Термін уперше використовувався в негативному значенні при критичній оцінці картини К.Моне «Враження, схід сонця» (1872).
Напрям виник у Франції в кінці XIX ст. у живописі і представлений творчістю французів — К. Моне, О. Бенуара, Е. Дега, росіян — К. Коровіна, І. Грабаря. В музиці імпресіонізм представлений творчістю французів — К. Дебюссі, М. Равеля, П. Дюка, а в літературі — норвезький письменник Кнут Гамсун, французькі митці — Гі де Мопассан, П. Верлен, українці —-М. Коцюбинський, М. Вороний, М. Хвильовий.
«Бачити, відчувати, виражати — в цьому моє мистецтво» — ці слова одного з братів Гонкурів можна вважати девізом імпресіонізму.
Для імпресіонізму в літературі характерні тонкий психологізм змалювання персонажів, прагнення відтворити найтонщі зміни настроїв, схопити миттєві враження, тяжіння до лаконізму прози, її ритмічності, багатство відтінків у змалюванні дійсності, посилена увага до кольорів, звуків і яскравих художніх деталей.
На межі XIX—-XX століть провідним літературним напрямом стає модернізм, а одним із найвиразніших його проявів — символізм.
• Символізм (грецьк.— умовний знак, ознака, натяк) — одна з течій модернізму, в якій замість художнього образу, що відтворює певне явище, застосовується художній символ, що є знаком мінливого «життя душі» і пошуком «вічної істини». Символісти використовували такі художні засоби: складні метафоризми, інакомислення, натяки, символіку, мелодійність, багатозначність, непроясненість слів, абстрагованість.
Символізм — напрям у європейському мистецтві й літературі останньої третини XIX — початку XX ст., що виник у Франції, а згодом поширився в багатьох країнах світу (зокрема, в Україні). Основною рисою символізму є те, що конкретний художній образ перетворюється на багатозначний символ. Теоретиком символізму вважається Ш. Бодлер.
Найвидатніші представники: П. Верлен, А. Рембо, С. Малларме (Фран-ція), М. Метерлінк, Е. Верхарн (Бельгія), С. Георге (Німеччина), Р.-М. Ріль-ке, Г. Гофмансталь (Австрія), В. Брюсов, О. Блок, А. Бєлий (Росія), М. Вороний, Олександр Олесь, П. Тичина (Україна).
Термін запропонував французький поет Ж.Мореас у статті «Символізм» (1886). Зачинателем символізму у французькій поезії вважають П. Верлена. Він виник, власне, з виходу в світ "Квітів зла" Шарля Бодлера. Символістський рух групується навколо видавництва Леона Ваньє та французьких журналів ("Символізм", "Перо", "Ермітате").
Символізм базувався на сформульованому Шарлем Бодлером «законі відповідностей», розімкнутих у безмежному постійно оновлюваному світі, де відбувається «активне самоперетворення внутрішнього на зовнішнє», їх синтез.
Представники символізму використовували символ як засіб, спосіб вираження незбагненної суті явищ життя і таємничих індивідуальних уявлень митців. В основі естетики символізму лежить романтична концепція «двох світів», згідно з якою весь навколишній світ—лише тінь, «символ» світу ідей.
Поезію та музику символісти вважали вищою формою осягнення таємниць світу, а символи - найдосконалішим втіленням ідей - Краси, Істини, Гармонії. Призначення символів - допомогти наближенню до духовної таїни. Одним з найважливіших принципів у символістській поезії є сугестія (лат. - натяк, навіювання). Поети-символіспі не висловлювали свою думку безпосередньо, не робили висновків, не повчали, а давали можливість читачам "домислити".
Символісти змінили ставлення до слів, наділяючи їх особливим таємничим змістом.
Музика слова, нагромадження асонансів (багаторазового повторення однакових голосних звуків), алітерацій (повторення однакових приголосних звуків), вишукані ритми, які повинні п'янити читача, присипляти його свідомість, у поєднанні з темою зів'янення, осені, смерті є особливостями віршів поетів-символістів. Сумні пісні символістів стали вираженням духовної атмосфери епохи.
На думку символістів, завдання мистецтва - виявлення й відтворення нетлінної краси, через яку має розкриватися ідея добра. При цьому великого значення надавалося внутрішньому звучанню і ритму слів, мелодійності мови, грі асоціацій. До українських символістів належать Микола Вороний, Олександр Олесь, Микола Хвильовий.
Символісти вважали, що сутність світу не може бути пізнана за допомогою розуму і раціональних засобів, а доступна лише інтуїції і розкривається через певний натяк (знак, символ) у творчому осяянні митця. Символ дає змогу відчути існування «світової волі», ідеального начала, він є проявом цього ідеального в реальному житті. Поет відіграє провідну роль у філософсько-естетичній концепції символістів, оскільки, з їхнього погляду, він інтуїтивно відчуває шлях до істини.
Ці творчі принципи знайшли своє втілення в поезії П. Верлена, А. Рембо, С. Малларме. На думку Малларме, поезія виражає засобами людської інтуїції таємничу сутність світу, вона дає відчуття істинності нашого перебування на землі і є єдиною духовною роботою. Саме таємничий зміст світу та його прояви в дійсності, здатність душі осягнути ці таємниці стають предметом зображення символістів.
• Неоромантизм - течія модернізму, для якої характерне подолання розриву між дійсністю та романтичним ідеалом завдяки сильній особистості (Р. Кіплінг, Р. Л. Стівенсон, А. К. Дойль, Дж. Лондон, Дж. Конрад, Л.Українка).
Неоромантизм намагався відірватися від похмурої та сповненої горя дійсності, втекти у світ мрій та ідеалів, екзотичні краї шляхетних, прекрасних душею і вчинками героїв, які невтомно боролися з життєвим злом. Відмовившись від соціально-психологічних узагальнень, неоромантики звернулися до романтичних образів, до зображення унікального, героїчного та екзотично-романтичного; описували екзотичні країни, пригоди.
• Естетизм (у широкому сенсі) — це культ прекрасного в мистецтві й житті, визнання вищою цінністю життя абсолютної Краси (це слово прихильники Е. часто писали з великої літери), а насолоду нею — його сенсом: «Сенс життя — у Мистецтві!» (О. Уайльд). Як самостійне явище в європейській художній культурі Е. сформувався у Франції в середині XIX ст., а свого повного розквіту досяг у вікторіанській Англії в останню чверть XIX ст. Для мистецтва Е. характерні витонченість та іронічність, манірність і стилізація. Е. позначені драматургія і проза О. Уайльда, малюнки О. Бердслі та Г. Клімта. У художній творчості та літературі Е. намагався втілити ідею «чистого мистецтва» (або «мистецтва для мистецтва»). Основу художньої концепції Е. становить утвердження незалежності краси та мистецтва від моралі, політики, релігії, інших форм духовної діяльності суспільства.
• Інтелектуальна проза — художній прозовий твір, у якому теми, проблеми та персонажі уособлюють різні сторони авторської думки й розкривають певну соціальну і/або філософську концепцію. Для адекватного розуміння авторської позиції І. п. вимагає від читача ґрунтовної інтелектуальної підготовки. Прикладом І. п. є роман О. Уайльда «Портрет Доріана Грея». Так, для адекватного розуміння характеру лорда Генрі або Доріана Грея необхідно мати й певні уявлення про естетизм і дендизм, оскільки ці персонажі є своєрідною «художньою ілюстрацією» згаданих концепцій.
• Натуралізм (фр. naturalisme від. латин, naturalis — природний, натуральний) — напрям у художній літературі та мистецтві другої половини XIX ст. в Європі та Америці. Його представникам притаманне прагнення до точного відтворення дійсності й людського характеру. Людина та її вчинки вважаються обумовленими фізіологічною природою, спадковістю й «середовищем» — соціальними умовами, побутовим і матеріальним оточенням. Н. виник під впливом бурхливого розвитку природничих наук і позначений тенденціями до перенесення наукових методів спостереження та аналізу в царину художньої творчості. Виникнення терміна «Н.» і теоретичне обґрунтування цього напряму пов’язують із творчістю французького письменника Е. Золя (збірка «Експериментальний роман», 1880; «Романісти-натуралісти», 1881; «Натуралізм у театрі», 1881). З одного боку, Н. демократизував мистецтво, розширював його
тематику, показуючи все нові площини життя: соціальне «дно» міста, життя робітників, патологічну психіку, розкривав підсвідомі мотиви поведінки людини і т. п., а з іншого — обмежував себе в проникненні до глибин суспільного буття, до метафоризації та символізації, іманентно (внутрішньо) притаманних самій природі художньої творчості, що було зумовлене прагненням перетворити художній твір на точну копію факту. Серед опонентів Н. були «пізні романтики», «парнасці», символісти, Л. Толстой, І. Франко та ін.
Натуралісти, полишивши соціально-психологічні узагальнення, звернулися до точного фактографічного, заземлено деталістичного та правдоподібного зображення життя. Вони намагалися пояснити соціальну нерівність і зумовлені нею соціальні біди біологічною спадковістю, до якої дотична ідея грізного та страшного невідворотного фатуму, визначеної кожному долі.
Немає коментарів:
Дописати коментар