Волт Вітмен

Музо! Я приношу тобі наше «тут» і наше «сьогодні»...

В. Вітмен

Сивобородий патріарх американської поезії, прикутий до інвалідного візка, учасник і свідок бурхливих подій американської історії XIX ст., уособлення американського духу в найвищих його проявах... Вірші поета, сповнені пружної динаміки новітнього часу, бурхливого й мінливого, такі несхожі на сучасні їм європейські декадансні... Це Волт Вітмен — дивна постать, дивне життя, дивний поет...

Майбутній поет народився у звичайній родині, предки якої в пошуках кращої долі покинули рідну Голландію та подалися до Америки, їхній будинок стояв на березі океану, тож згодом поет пригадував: «Ще хлопчиком я мріяв написати щось про морське узбережжя, про той таємничий обрій, що розділяє, об’єднує, як у шлюбному союзі, непорушне й мінливе... про велике зіткнення дійсного з ідеальним...» Його батько, тесля й будівельник, сподівався, що, названий на його Честь син Вальтер також зводитиме будинки. Проте він, називаючись Волтом, спробував опанувати не одну професію (з 16 до 21 року працював друкарем у Нью-Йорку, шкільним учителем на Лонг-Айленді, заснував і майже рік видавав місцевий тижневик «Лонг-Айлендер»), подорожував Сполученими Штатами Америки, ніде довго не затримуючись, до пуття нічого не навчився й за жив слави ледаря і дивака.

Мандри країною були чимось надзвичайно важливим і необхідним у грандіозному плані, який, здавалося, виношував Вітмен. За 1848 р. він пішки обійшов 17 штатів, легко заводив знайомства й викликав людей на відвертість, але сам ніколи не розкривав свого серця. Любив слухати, а сам мовчав. Працюючи газетярем, спробував себе в письменництві. Його перші спроби були невдалими. Однак у 36 років Вітмен написав книжку, створення якої, здавалося, ніщо не віщувало. Цей філософський прорив духу називають «загадкою Вітмена», убачаючи в ньому щось містичне.

Перше видання збірки «Листя трави» побачило світ у 1855 р. Автор брав участь у наборі та друкуванні свого твору й видав книжку в Нью-Йорку власним коштом (для покриття витрат він навіть продав свій будинок) і анонімно. Вона відкривалася «Піснею про себе». «Прапор... почуттів, зітканий із зеленої тканини кольору надії», який підняв у своїй збірці поет, вимагав особливого поетичного ритму. Верлібр був знаний у європейській поезії звичайно і до Вітме- на. Проте американець дав йому друге життя. Якось поет сказав про вільний ритм: «Цей вірш як морські хвилі: вони то набігають, то відступають — променисті та тихі в ясний день, грізні в бурю; вони такі схожі, та все ж не знайдеш і двох однакових за розміром і силою».

У Біблії є слова, які привертали увагу багатьох талановитих людей, зокрема й Вітмена: «Пророка нема без пошани, хіба лише у вітчизні своїй, та в родині своїй, та в домі своїм». Дивні вірші без звичних строф і рим Америка не сприйняла. Друзі відверталися від поета, плітки переслідували його, а родина вважала себе зганьбленою...

Через рік до другого видання збірки він додав 20 нових поезій, а в третьому (бостонському) виданні 1860 р. було вже 154 вірші. Так упродовж усього життя поет дописував єдину свою книжку, залишаючись лагідним і спокійним, за що й зажив слави «доброго сивого поета».

Ліричний герой збірки — людина соціально активна, яка завжди перебуває у вирі життя. Однак сам Вітмен був не зовсім таким. Скажімо, він не воював проти рабства зі зброєю в руках, ате прихильність до ідеалів свободи втілена у творах поета. Відомим є фрагмент його «Пісні про себе», у якій автор описує, як прихистив раба, що втікав на Північ. Закінчується цей уривок промовистою деталлю: «...кремнева рушниця стояла в кутку». Тобто в разі потреби зброю б застосовували.

«Нема пророка у своїй вітчизні...»? «Вітмен — це класик», — сказав про великого американського поета видатний ірландський драматург Джордж Бернард Шоу, висловлюючи усталену й нині аксіому. Однак у перші роки після видання збірки «Листя трави» до її автора ставилися зовсім не так. Американські критики мовчали, а майже всі, кому Вітмен подарував свою першу книжку, повернули її авторові. Навіть американський поет і філософ Р. У. Емерсон, який схвально відгукнувся про незвичні вірші, згодом почав кепкувати із себе, ніби вибачаючись за «помилкове» захоплення. Книжку Бітмена вважали не вартою уваги, а коли в наступних виданнях автор доповнив збірку віршами про адамових дітей, його стали називати аморальною особою. Один поважний поет навіть кинув «хуліганську» збірку у вогонь...

Проте Волт Вітмен реалізував у повному обсязі заклик Емерсона, який своїм відомим гаслом «Довірься самому собі!» підкорив усю Америку: «Не сумнівайся, Поете, а твори! Скажи усім: “Це в мені, і це вийде з мене”! Обстоюй це вперто й неухильно, обстоюй, коли голос твій затремтить, а язик заклякне, обстоюй, коли тебе обпльовуватимуть і засвистуватимуть, обстоюй і борись!..»

Визнання до поета якось непомітно прийшло з-за кордону, з Великої Британії, де авторитет Болта Вітмена протягом усього його життя був значно вищий, аніж у його вітчизні — США. У вир громадянської війни між північними і південними штатами Америки В. Вітмен також потрапив випадково: у 1862 р. він поїхав до Віргінії шукати молодшого брата і знайшов його пораненого в шпиталі. Маленьке тоді містечко Вашингтон на річці Потомак, яка стала своєрідним кордоном між Півднем і Північчю, було переповнене пораненими. Людей, які б обслуговували армію, не вистачало. Тоді поет почав працювати там писарем, а у вільний час — санітаром. Після закінчення громадянської війни В. Вітмен видав прозову книжку «Демократичні перспективи», де висловив тривогу й стурбованість щодо духовного стану американського суспільства.

Уже згодом, коли поет став визнаним класиком, до його невеличкого будиночка в Кемдені (штат Нью-Джерсі) часто приїжджали гості, з якими господар був надзвичайно уважний і привітний, дарував автографи своїх віршів. Він погоджувався на друкування збірки за невеликі гонорари, чим були незадоволені його родичі, бо на книжках колись невизнаного поета можна було вже добре заробити...

На жаль, в останні десятиріччя життя Волта Вітмена розбив параліч, проте його могутній дух залишився незламним. У 1892 р. поета не стало. А на його могилі на високому пагорбі поставили гранітний пам’ятник, який він сам замовив...

Джерело: https://zarlit.com/textbook/10klas_1/64.html

Аналіз збірки В.Вітмена "Листя трави"

Познайомся:

https://irinarogova.blogspot.com/2016/03/blog-post_9.html#more

НОВАТОРСТВО ПОЕЗІЇ ВОЛТА ВІТМЕНА

У 1855 році 36-річний Волт Вітмен у бруклінській друкарні сам набрав і сам надрукував невелику книжку у дев’яносто п’ять сторінок. Мала вона назву «Листя трави» і містила 12 поем і віршів. Ні сам автор, ні читачі, ні критики не знали, що судилося цій збірці закласти підвалини нової американської поезії, що витримає вона випробування роками, що і в ХХ столітті вона матиме значний вплив на творчість багатьох поетів у різних країнах. А тоді, у 1855 році, збірка не мала широкого розголосу, не зрозуміли її ні знавці мистецтва, ні читачі. Вірші Вітмена здивували й збентежили, бо дуже не були схожі на традиційні, класичні. Навіть одного погляду на сторінку було достатньо, щоб помітити новітність їхньої форми: нічого схожого на звичну будову з чотирьох або восьми рядків, бо інколи ці рядки такі довгі, що автор змушений переносити їх. Якщо, зацікавившись зовнішньою формою, починаєш читати вірші, то дивуєшся ще більше: автор зовсім не дотримувався традиційного віршування. Слова у вірш ніби лягають вільно і невимушено, а ритм створюється не одним рядком, а накреслюється поступово від рядка до рядка, іноді змінюючись, перериваючись. Такий розкутий, вільний вірш був народжений новим змістом, таким самим вільним і розкутим. Поезія Вітмена змінювала існуюче на той час уявлення про «поетичне» «непоетичне». Своє поетичне гасло поет висловив так: «Все приймаю, нікого не кидаю, нікому не дам переваги».

Вірші Вітмена напрочуд сповідальні, відверті, поет ніби прагне подолати відстань між реальністю і її відображенням у поезії. Усе, що спостерігає поет, має право бути Поезією, бо все це прояви Життя.

Вірші Вітмена звернені до кожного, поет відчуває себе часткою людської спільноти, її самобутнім голосом:

Перший, хто зустрінеться на моєму шляху,

Якщо ти, проходячи повз мене,

захочеш заговорити до мене,

то чого б тобі не заговорити до мене?

Чому б і мені не розпочати розмову з тобою?

Минуло чимало років, перш ніж «Листя трави» знайшло своїх шанувальників, перш ніж новаторські пошуки Волта Вітмена зрозуміли читачі. Визнання прийшло до поета не відразу тому, що його погляди на мистецтво поезії значно відрізнялись від поглядів його сучасників.

Найбільш повно ці риси вимальовуються у поемі «Пісня про себе». Найменше ця поема схожа на автобіографію, оскільки «я» Вітмена розростається до розмірів усього людства і всесвіту. Недаремно цей твір називають найдемократичнішою поемою у світовій літературі.

Я славлю себе і оспівую себе,

І що я приймаю, приймете й ви,

Бо кожен атом, який належить мені,

належить і вам,—

так починається поема, в якій поет ставить вічні питання про людину, її сутність, надії і прагнення, про радість буття і свободу духу. Ці питання завжди хвилюють людство. Талант Вітмена полягає і в тому, що він знаходить яскраву форму вислову цих питань, зрозумілу кожному, і в тому, що знаходить свої Вітменівські відповіді на них.

Волт Вітмен називав своїм учителем філософа і поета, безумовного лідера трансценденталістів Ралфа Емерсона, який виголосив найважливіші для розуміння творчості Вітмена тези: «Природа — це символ духу», «Творення краси є мистецтво».

Волт Вітмен творить свій поетичний всесвіт, в якому перемагає гармонія. Його поетичні образи прості, як сама природа, і разом із тим багатовимірні і таємничі, як прояви духу. Саме такі образи переважають у «Поемі про себе». У простих і звичних речах Вітмен побачив прояви вічного і прекрасного, всесвітнього і дуже особистого. Поет ніби закликає подивитися на світ новими очима, очима дитини, безпосередньої і чистої. Згадаймо, дитина принесла повні пригорщі трави й запитала: «Що таке трава?» Що може відповісти поет? Це прапор моїх почуттів, кольору надії. Це хусточка, яку подарував людині на згадку Бог. А можливо, трава сама є дитина, немовля землі. Можливо, це таємний знак єдності усіх людей, бо трава росте скрізь, всіх приймає однаково, бідних і багатих, білих і темношкірих людей, робітника і політика. А можливо, вона прекрасне волосся могил і росте з грудей померлих, нагадуючи про смерть і безсмертя, і кожен її пагін свідчить про те, що смерті насправді немає.

Новаторство Вітмена полягає в тому, що він створює низку конкретних, яскравих образів, які поступово розкривають сутність життя. Ці особливості вітменівської поезії потребували від читача розмірковувати, співчувати, розуміти поета. Це залучення читача до творчої співпраці — ще одна з новаторських ідей поезії Вітмена.

Новаторські пошуки Волта Вітмена відкрили нові можливості поезії. Його вільний вірш, верлібр, дав поштовх для розвитку нових прийомів віршування. Новітність його тематики змінила уявлення про сутність поезії, про «поетичне» і «непоетичне». Емоційна, духовна наснага його образів дала читачеві можливість творчої співпраці з поетом.