Особливості творчості російських поетів, представників «чистого мистецтва»

Прочитайте!

http://irinarogova.blogspot.com/2016/03/10.html

Поглиблюємо знання з теми!

Кінець XIX — початок XX ст. позначається загальною кризою, яка охопила різні сфери життя: економіку, політику, культуру. Однак ідейний розрух у настроях, невпевненість у майбутньому, передчуття близьких історичних і соціальних перетворень сповнювали душі людей тривогою, та разом з тим заохочували до пошуків нових ідеалів як у житті, так і у творчості.

У літературі романтизм і реалізм відійшли на другий план і поступилися новому напряму — модернізму, який став естетичним вираженням духовного перевороту. Ситуація кінця XIX ст. відзначалася суперечливістю в історичному, естетичному і світоглядному планах. Нестабільність та хаос життя, втрата ідеалів і колишніх цінностей знайшли вираження в специфічному умонастрої кінця століття, що має назву декаданс.

Декаданс (фр. decadance — занепад) — узагальнена назва кризового світосприйняття, яке виявляється в літературі, мистецтві, культурі. Уперше цей термін використав французький поет Т. Готьє 1869 року в передмові до книги Ш. Бодлера «Квіти зла». Пізніше про декаданс писав П. Верлен у віршах 80-х років XIX ст. («Нудьга» та ін.) На межі ХІХ-ХХ ст. декаданське світовідчуття поширилося в багатьох країнах.

Зазначимо, що в центрі декадентської літератури — людина, яка відчуває свою відчуженість у світі, втрату моральних ідеалів, віри в майбутнє. Особистість не сприймає брутальної дійсності, надаючи перевагу самозаглибленню і самоспогляданню. Єдина дія, на яку вона здатна — «пристрасна нудьга» (за словами французького письменника П. Клоделя).

Згідно з визначенням критика Л. Тайада, декаденти — це «покоління, яке співає і плаче»: плаче від «прози життя», «незатишної дійсності», а співає, щоб не втратити «сердечного настрою», хоча «серце вже перетворилося на кладовище нездійсненних мрій і надій». Тому основними мотивами творчості письменників-декадентів були сум, відчай, песимізм, розчарування, скарги беззахисної душі. Улюбленими темами стають підкреслена хворобливість і згасання життя, що перетворюються на джерело витончених переживань.

Одним із провідних тем декадентських творів є утвердження ролі мистецтва, його переваги над реальністю. Звідси прихильність до естетизму О. Вайльда, І. Анненського та інших письменників.

Декаденти тяжіють до фантастики, ірраціональності, містики, що допомагає відобразити складні зрушення у свідомості людини. Нерідко герой декадентських творів має вразливу психіку, це сприяє глибоким прозрінням, а навколишній світ змальовується у підкреслено брутальних тонах. Так відбувається поєднання натуралізму з романтизмом у межах декадансу. Декадентські мотиви притаманні й деяким загалом реалістичним творам, що надає їм особливої трагічності та безнадії.

Використання різних напрямів і стилів в добу декадансу засвідчило різнопланові шукання мистецтва кінця XIX — початку XX ст., яке поступово наближалося до кардинальної зміни естетичної системи й появи раннього модернізму.

У цей час великий вплив на мистецтво мали філософські теорії А. Шопенгауера, Ф. Ніцше, А. Бергсона.

Митці другої половини XIX — початку XX ст. перебували у пошуку, який зумовили дві причини: намагання усвідомити духовну сутність світу, моральний зміст існування і прагнення утвердити пріоритет культури. Невипадковим є поява різних шкіл, угруповань, течій, в яких письменників об’єднує ідея «чистого мистецтва», вічного і прекрасного, незалежного від натовпу, бруду, хаосу сучасності. У цей період з’являються групи «Парнас», школа «чистого мистецтва» у російській поезії, символізм тощо. Письменники поступово рухалися від романтизму до модернізму, шукаючи нових форм поетичного вираження. Від романтизму поети перейняли гостре неприйняття буденності, тяжіння до ідеального світу, заглиблення у внутрішні переживання особистості. Але з другої половини XIX століття в поезії починаються пошуки нових, відмінних від романтичних засобів. Замість колишньої оповідальності застосовується пластична описовість, а потім — відтворення особливого внутрішнього світу особистості, ціннішого за дійсність.

Поетична група «Парнас»

Поетична група «Парнас» залишила помітний слід у літературі. Письменники цих школи надали ліричним творам довершеної витонченості й вишуканості, поставивши в центр своєї поетики красу.

Як відомо, згідно з уявленнями давніх греків, на горі Парнас жили музи та бог поезії, сонця і музики Аполлон. Саме тут бере початок священне Кастильське джерело — поетичне натхнення. У переносному значенні Парнас — символ мистецтва взагалі й поезії зокрема.

У французькій поезії 50-70-х років XIX ст. ця назва отримала друге життя. Парнасцями стали називати поетів, які своїм завданням вважали створення «чистої поезії» й основну увагу приділяли ідеальній поетичні формі.

У групу за різних причин входили і колишній романтик Т. Готьє, і майбутні символісти П. Верлен і С. Малларме, які невдовзі знайшли свій шлях у літературі, і власне парнасці — поети Ш.-Л. де Ліль, Ж.-М. де Ередіа, Т. де Банвіль, котрі сповідували єдині світоглядні та естетичні принципи. Наставником парнаської школи вважається Теофіль Готьє, а її очолювачем — Шарль-Леконт де Ліль.

Поетів парнаської групи об’єднувала передусім ідея «чистого мистецтва». В їхній творчості виявилося небажання впливати на натовп, прославляти його. Як і романтики, вони не сприймали утилітаризації епохи, прагнули відірватися від проблем сучасності, переносили дію своїх творів у далеке минуле або екзотичні країни. Але, на відміну від романтиків, котрі пропагували сповідальність, суб’єктивність, парнасці намагалися уникнути їх, заховати своє авторське «я». Головний акцент вони перенесли на описовість, пластичне, картинне.

Характерними рисами творчості парнасців стали:

— точність і вивіреність поетики замість натхненної недбалості романтиків;

— дбайливе ставлення до обробки вірша й увага до речі в її чуттєвих проявах;

— любов до «романтичного пейзажу» змінилася любов’ю до «штучної природи»;

— живе в їх поезії часто порівнювалося з неживим, матерія з матеріалом (нагота жінки — мармур, листя — мідь, небо — блакитна емаль тощо);

— на відміну від романтиків, що зображали світ у його динаміці, парнасці прагнули зупинити мить, надати їй закінченості і величі;

— головним прийомом парнасців став розгорнутий опис, створення «словесної картини»;

— холодний ідеал краси незабаром почав сприйматися як жорстокий і недосяжний.

Прихильники «сучасного Парнасу», на відміну від романтиків, надають перевагу поетові-майстру. Інакше вони ставилися і до природи. Якщо у романтиків вона жива, одухотворена, то у парнасців — байдужа до людських страждань. Інколи естетизація жахливого або потворного, кристалічна холодність віршів відштовхували читачів від їхніх творів, але попри все вони назавжди залишилися в історії світової літератури. Твори парнасців стали значним явищем у розвитку поетичного мистецтва завдяки високій культурі мислення творців, майстерному володінню технікою вірша, прагненню відкрити нові шляхи в літературі.

В Україні творчість парнасців цікавила багатьох поетів: П. Грабовського, В. Щурата, М. Терещенка, І. Світличного, Д. Павличка та ін. Вони й були перекладачами цих творів. Особливу близькість до цієї групи відчували неокласики, зокрема Микола Зеров. Традиції парнасців відчуваються і в творчості відомих українських поетів М. Рильського, М. Драй-Хмари, П. Филиповича, О. Бургарда, яких разом із М. Зеровим називали «п’ятеро з Парнасу».

Творчість поетів парнаської школи, за словами М. Зерова, «стала ще однією сходинкою на верхогір’я заповітної гори Парнас».

Особливості творчості російських поетів, представників «чистого мистецтва»

У російській літературі XIX століття значного поширення набули естетичні концепції «чистого мистецтва» або «мистецтва для мистецтва». Тенденція розвитку «чистого мистецтва» в Росії пояснюється намаганням його захисників протистояти популярності революційно-демократичного руху та «утилітарним» підходам до розуміння природи мистецтва. Особливо ці тенденції були поширеними у творчості послідовників романтизму, а саме: А. Григор’єва, А. Майкова, Я. Полонського, А. Фета, Ф. Тютчева та ін. Ці поети у своїх творах намагалися уникати соціальних та політичних питань, виявляли особливий інтерес до художньої форми.У російській літературі XIX століття значного поширення набули естетичні концепції «чистого мистецтва» або «мистецтва для мистецтва». Тенденція розвитку «чистого мистецтва» в Росії пояснюється намаганням його захисників протистояти популярності революційно-демократичного руху та «утилітарним» підходам до розуміння природи мистецтва. Особливо ці тенденції були поширеними у творчості послідовників романтизму, а саме: А. Григор’єва, А. Майкова, Я. Полонського, А. Фета, Ф. Тютчева та ін. Ці поети у своїх творах намагалися уникати соціальних та політичних питань, виявляли особливий інтерес до художньої форми. Питання про належність Ф. Тютчева до школи «чистого мистецтва» може викликати заперечення. Але таким сприйняли його сучасники. На думку літературознавців, основні настанови цієї школи яскраво відобразилися в його ліриці, хоча іноді в ній звучав відгомін на політичні події, наприклад повстання декабристів 14 грудня 1825 року. Однак вірші політичної тематики не відіграли значної ролі у творчості поета. Федір Тютчев увійшов в історію світової літератури як поет-філософ, тонкий лірик. У його поезії думка й почуття злиті воєдино. Популярна для романтиків тема трагічної самотності людської душі в його ліриці знайшла нове вираження. «Душа моя — Елізіум тіней»,— писав Тютчев, не знаходячи нічого спільного між світом душі, яка не знає меж і кордонів, та буденним життям. (Елізіум — латинізована форма з давньогрецької — Єлисейські поля — частина підземного царства, де перебувають душі блаженних.)

Відомий російський поет В. Брюсов зазначав: «У поезії Тютчева вірш досяг тієї витонченості, тієї «ефірної висоти», яка до нього не була відома. Поряд із Пушкіним, творцем справжньої класичної поезії, Тютчев стоїть як родоначальник поезії натяків».