Милорад Павич «Дамаскин»

Новела «Дамаскін», яка входить у збірку оповідань «Скляний равлик» (1998), посідає вагоме місце у творчому доробку Милорада Павича. Вона насичена поетичними метафоричними образами, загадками. У творі автор запрошує читача бути співучасником творчого процесу. Цій новелі Павич недарма дав підзаголовок «Новела для комп’ютера та теслярського циркуля». На перший погляд, це несумісні речі. Але, намітивши вузлові точки, письменник пропонує читачам кілька варіантів послідовності прочитання глав, від вибору якої залежить фінал твору, подібно до комп’ютерної гри. А теслярський циркуль, зображений на прапорі зодчих, про яких ідеться в новелі, вони використовували як вимірювальний інструмент у будівництві. У насиченій метафоричним змістом новелі він водночас є символом виміру життєвого шляху героїв, вказівником напрямку цього шляху. Саме за допомогою теслярського циркуля героїня новели Атиллія Ніколич фон Рудная знайшла на карті дорогу до храму Введення, який для неї збудував зодчий Иован Лествичник. Хоча без внутрішньої духовної роботи, без сердечної доброти, без душевної чуйності їй навряд чи став би у пригоді цей інструмент.

Вельможний пан Ніколич фон Рудная замовив двом зодчим, двом Йованам, будівництво палацу та храму для своєї юної дочки Атиллії. Дівчину вирізняло своєрідне світосприйняття: наприклад, квіти під своїм вікном вона поливала музикою. Йовану Дамаскіну, якого батько найняв збудувати палац, Атиллія сказала, що бажає, аби той палац був схожий на любовне листування. Вона вважала, що дім і є листуванням будівельника з жителями. Воно може бути діловим або схожим на листування хазяїна з невільником чи полоненого з його наглядачем. Атиллія добре відчувала, що всім керує любов.

Цей невеликий за обсягом твір порушує складні філософські проблеми, висвітлює процес внутрішньої зміни героїв.   Прототипами деяких персонажів є реальні історичні персонажі, відомі церковні діячі.

Історичний Іоанн Дамаскін — один з найвидатніших діячів християнської церкви, літератури і культури, духовний ватажок могутнього руху проти іконоборства, тобто заборони не лише поклоніння іконам, а й права на саме їх існування, прирівнювання їх до язичницьких ідолів. Іоанн Дамаскін захистив ікону, написавши три Слова «Проти супротивників святих ікон». Уже цим він засвідчив появу в стані іконошанувальників ватажка, ідеолога. Боротьба з іконоборством тривала ще понад століття і зрештою завершилася перемогою іконошанувальників, але першим бій прийняв і витримав саме Іоанн Дамаскін. Саме тоді він і заклав підвалини знаменитої теорії Священного образу, що поклала початок канонізації іконопису. Іоанн Мансур (що означає «переможний, саме таким було його успадковане ім’я») отримав прізвисько Дамаскін, тому що народився і довго жив у Дамаску, столиці Сирії, яка тоді вже була мусульманською, не залежною від християнської Візантії державою.  Милорад Павич не лише добре знав візантійську історію, релігію і культуру, а й сам писав вірші тією «візантійською» мовою, яку використовував історичний Дамаскін: «Я дуже любив писати вірші — літургійну поезію мовою наших древніх церковних переказів, мовою, яку, на жаль, уже ніхто не розуміє». Це теж позначилося на ідейно-художніх особливостях оповідання «Дамаскін».

Другий будівничий — Йован Лествичник. Звичайно, це ім’я теж аж ніяк не випадкове. Так звали видатного діяча православної церкви ченця Іоанна, названого за своєю головною працею «Лествичником». «Лествиця», тобто «драбина» — наскрізний символ важкого духовного сходження, що проходить крізь усю книгу.

Йовани — будівничі. Лествичник має збудувати храм для вінчання Атиллії, а Дамаскін — палац для життя з нареченим. Обидві будівлі мали бути завершені в строк, і одна без другої нічого не варті.   Йован на прозвище Лествичник у призначений строк приніс креслення, але їх було аж на три храми.

Зодчий пояснив, що зелений храм буде рости із самшиту під вікнами Николича, жовтий — зводитися з каменя над Тисою, а бузкове креслення — це тайна, «яка розкриється лише під кінець будівництва. Як без таємниці немає вдалої будови, так немає і справжнього храму без дива». Як з’ясувалося згодом, бузковий храм був храмом духовності, від нього залежав ріст самшитового та кам’яного храмів. Коли фон Рудний завинив перед кимось: «шматок з рота в когось вирвав» — припинив рости самшитовий храм під вікнами, припинилося будівництво кам’яного храму над Тисою. Тільки щире покаяння та спокута гріхів могли їх відродити, але фон Рудний і не збирався цього робити. Він навіть відмовився розрахуватися з будівельниками за вже зроблену роботу.  Тим не менше, за однією з версій фіналу новели, дочка благородного пана, відчуваючи докори сумління за батьківські гріхи, заплатила Йованам за їхню роботу на будівництві. И сталося диво: самшитовий храм знову став рости, а юній Ніколич фон Рудная удалось розгадати послання Дамаскіна. Вона поїхала в Теміш-Вара. Там їй показали дорогу до щойно збудованого храму Введення, який належав їй, а священик вручив їй подарунок від двох Йованів — дві обручки з висіченою на внутрішньому боці буквою «А».

Це означає, що матеріальний світ відображає світ духовний, що всі події, які відбуваються у зовнішньому житті людини, залежать від чистоти ЇЇ думок, а шлях до храму лежить через щире покаяння і спокуту гріхів.

Щойно розпочали будівництво церкви, самшит уже зійшов. Чому? Мабуть, тому що задумано добру справу — спорудження церкви. Уже сама по собі думка про створення церкви є думкою вищого, духовного порядку. Адже людина дбає не лише про те, що приносить прибуток, про якісь корисливі інтереси, вона думає про щось небуденне, втаємничене, одухотворене. Почав рости самшит у відповідь на добрі думки й добру справу, яку задумав зробити пан Ніколич. І доти він росте, поки пан поводиться достойно, справедливо щодо людей. Після того як Ніколич вигнав майстра-будівельника Шуваковича, самшит перестав рости. Для Ніколича це мало б бути сигналом: отже, десь зроблено помилку, яку потрібно виправити! Але Ніколич дедалі більше загрузає у гріхах і підло проганяє будівничих церви й палацу. Чому майстри припинили будувати на землі? Тому що на небі перестав рости третій храм, який був намальований бузковою фарбою. «Десь ви согрішили, пане Ніколич. Щось ви заборгували, комусь од рота кусень хліба відірвали. Коли згадаєте, де нагрішили й кого скривдили, покаєтеся й спокутуєте гріх, борг повернете, тоді вам Йован закінчить храм», — так пояснює Йован Дамаскін поведінку Йована Лествичника. Будівництво припинилося. Матеріали розкрадалися. Шанси Атиллії на одруження ставали все меншими. Грішив батько, а розплачуватися доводиться доньці. І Атиллія розуміє це й береться за виправлення батьківських помилок: «Усі твої справи я мушу закінчувати сама». Своїми сльозами дівчина ніби «змиває усі нечистоти, зовнішні та внутрішні». Найголовнішим рішенням було те, що вона повернула борг будівельникам. У покаянному листі вона підписується: «Ваша як донька Атиллія». Не батько покаявся, а донька за батька прийняла гріхи та визнала в будівничому людину таку саму, як батько — бо він справедливий, мудрий, старший і саме від нього залежить доля дівчини.

Жодна будівля не може споруджуватися, якщо не росте храм на небесах — храм душі. Поки душа чиста, доти ростуть стіни з каменя — ось головний висновок роману. Люди мають дбати про власну душу, а не лише про матеріальні блага. Не кількістю золота вимірюється велич людини, а її добрими справами: «...погляньте ввечері: зоряне небо, а над ним у всесвіті величезна всеохопна думка» — це Бог, який приймає щире каяття й чекає, коли люди прийдуть до справжньої істини — істини добрих справ і чесного життя! І, виявляється, — хоч третє тисячоліття, хоч комп’ютерне прочитання, хоч віртуальна реальність, а цінності залишаються ті самі. Потрібно бути ЛЮДЬМИ!

Записати в зошит!

Паспорт твору

Назва	«Дамаскин».
Підзаголовок	"Оповідання для комп’ютера та циркуля".
Збірка	«Скляний равлик».
Жанр	Оповідання.
Стиль	Постмодернізм.
Композиція	6 розділів: «Будівничі», «Обід», перше перехрестя: «Третій храм» або «Палац», друге перехрестя: «Їдальня» або «Спочивальня».
Головні герої	Пан Николич фон Рудна, його дочка Атилія, Йован Дамаскин, Йован Лествичник.
Тема	Історія будівництва храмів у Сербії та духовні пошуки головної героїні Атилії.
Ідея	Слід  дбати про «храм душі». Гріхи необхідно спокутувати , а борги віддавати. Кохання дивне і непередбачуване почуття.
Проблеми	Проблема духовності і необхідності морального зростання людини, проблема гріховності та спокути.
Риси постмодернізму	Гра з читачем (декілька варіантів прочитання);  боротьба за читача (створення місцевого колориту за допомогою використання балканських імен, географічних назв та побутових деталей);  віртульний історизм (використання мотивів візантійської та поствізантійської культури (храми давньогрецького зразку, міфи))
Художні засоби	Розгорнуті метафори, схожі на барокові («Цими звуками я поливаю квіти в садку під вікнами»),  парадоксальні портрети (Йована Дамаскина та Йована Лествичника),   каталогізація, плетення словес (імена будівничих, географічні назви, речі),   іронія («прикро забурчало в животі»),  гіперболи ( в Атилії так багато відчуттів, що їх потрібно забувати не «пудами чи кілограмами, а тоннами»),  афоризми («Якщо хочеш довго і щасливо прожити на землі, не щади себе ні в чому»),  епітети, порівняння та ін.
Символи	Стіл - священне місце в домі, за яким читали молитви, їли і т.д. Небо – у багатьох народів означає «число», «гармонія», «середина», «порядок», «пуп», «життя»;  Сонце – центр світу, джерело життя, небесна духовність (в українському народному мистецтві зображувалося з вінком, у вигляді княгині, панни, матері);  Місяць – нічне Боже око, «молодик» (на нього замовляли на щастя і добробут). Корабель - символ досягнення мети. 30 поворотів ключа у замку – 30 сходинок «Лествиці», щоб відкрити спальню і знайти подальший шлях, треба пройти 30 сходинок духовного зростання. Ключ символізує безпеку; у гербах міг означати підкорення. Циркуль—символом космічного ладу і запланованої дії.   Ріка, яку бачить з вікна спальні Атилія, - новий шлях, новий період у житті. Собака—  символ  відданості або сторож. Перехрестя доріг – символ відкритості, знак вибору. Хрест —  універсальний серед простих символів. Він відображує орієнтацію у просторі, дає точку пересічення двох напрямків, об’єднання багатьох систем в ціле, відповідає людській фігурі з простертими убік руками. У багатьох культурах уява про світобудову пов’язана з хрестом. Горизонтальна лінія хреста символізує жіноче начало, землю, матерію, вертикальна – чоловіче, творче начало, небо і дух. Горизонталь – це час, вертикаль – вічність, точка, в якій вони перетинаються, є джерелом енергії. Храм — не тільки назва сакральної будівлі, а й символ святилища, в якому людина очищається та наближається до Бога.  У християнстві людина сприймається як «храм Бога». Храм відтворює будову світу.