Поезія "срібного
століття" в контексті історії.
Поезію "срібного століття" неможливо уявити
без історично контексту. Виникнення нових естетичних явищ відбувалося на
тлі піднесення філософської думки.
Цей фон становили:
- російсько-японська
війна;
- трагедія
на Ходинському полі;
- потрясіння
1905-1907 років.
Історія в ці роки втрутилася в повсякденне життя
людей, порушуючи її звичний плин.
Поезії "срібного століття" виробляє
принципово нову концепцію людини, що прагне побачити в історичному – особисте,
зібрати досвід століть, рух часів надбанням свого внутрішнього світу.
Початок століття Олександр Блок визначав
як “минуту смятенья и борьбы лжи и правды”.
Виникнення
літературних угруповань і початок "срібного століття"
російської поезії.
Це сум'яття і боротьба призвели до утворення в
літературі численних угруповань, які вели суперечки та дискусії про сутність
слова, про нові шляхи розвитку літератури.
На рубежі століть стався несподіваний зліт поезії.
Саме цей жанр у літературі є найбільш мобільним, здатним швидко реагувати на
зміни в житті людей і суспільства.
Характер, який прийняв відродження поезії наприкінці
XIX століття, свідчив про те, що в історії поезії настала нова епоха вимагала
нових принципів художньої виразності і поетичної різнобарвності, нового
співвідношення поетичного слова і життя.
Настало "срібне століття", що
характеризується декількома сферами поетичної творчості, кожна з яких має своє
ім'я і свій творчий метод.
Сам термін "срібне століття"" виник за
аналогією з золотим століттям російської поезії – першою половиною XIX століття,
часу, коли творили Олександр Сергійович Пушкін, Олександр Сергійович Грибоєдов,
Михайло Юрійович Лермонтов, Василь Андрійович Жуковський і інші відомі і
знамениті поети.
Самі терміни сягають античної літератури, письменники
того значного періоду в історії людства вважали, що життя людини починається
"золотим", а закінчується "залізним" століттям.
Стосовно до поезії подібне позначення епох прийнято
зводити до часу, коли з'явився в 1829 році вірш Петра Андрійовича Вяземського
"Три століття поетів", в якому йдеться про те, що відійшло назавжди
"золоте століття".
Особливості і межі
"срібного століття" російської поезії.
Початок XX сторіччя
увійшов до історії літератури під красивою назвою «срібне
століття». На цей період припав великий злет російської культури, що поповнив
поезію новими іменами. Початок «срібного століття» прийшовся на 90-і роки XIX
сторіччя, його пов’язують із появою таких чудових поетів, як В. Брюсов, І.
Анненський, К. Бальмонт. Розквітом цього періоду в російській культурі вважають
1915 рік – час його найвищого підйому. Нам відомі тривожні історичні події
цього часу. Поети, як і політики, намагалися відкрити для себе щось нове.
Політики домагалися соціальних змін, поети шукали нові форми художнього
відображення світу. На зміну класиці XIX століття приходять нові літературні
течії: символізм, акмеїзм, футуризм. Одним з перших альтернативних літературних
течій став символізм, що об’єднав таких поетів, як К. Бальмонт, В.Брюсов, А.
Білий та інших. Символісти вважали, що нове мистецтво повинне передавати
настрій, почуття і думки поета за допомогою способів-символів.Поети
"срібного століття" слідували пушкінських традицій, кожен у міру
свого таланту, а їх новаторство виражалося в "розширення художньої
вразливості" і в деяких цілком помірних реформи вірша.
Хоча хронологічно "срібне століття "
російської поезії займає два десятиліття, його значення в історії російської
літератури величезне.
Володимир Соловйов, один з російських філософів, які
жили в той час, висловив, окреслив у своїх проникливих віршах найтяжче завдання
художника нових часів:
Всё, изменяясь, изменило,
Везде могильные кресты,
Но будят душу с прежней силой
Заветы творческой мечты.
Безумье вечное поэта –
Как свежий ключ среди руин…
Времён не слушаясь запрета,
Он в смерти жизнь хранит один.
Насамперед художник пізнає
навколишній світ не в результаті роздумів, а в процесі літературної творчості –
у момент послання йому через творче самозабуття. «Тінь нестворених витворів
вихитує у снах, Немов лопати латані На емалевій стіні… Напівсонні креслять
звуки У дзвінкій-звучній тиші…». Так
описував відчуття зародження творчої ідеї
найбільш яскравий представник символізму В. Брюсов. Він сформулював у своїй
творчості ідеї цієї літературної течії. У вірші «Юному поетові» ми знаходимо такі
рядки:
Юноша бледный со взором горящим,
Ныне даю я тебе три завета:
Первый прими: не живи настоящим,
Только грядущее – область поэта.
Помни второй: никому не сочувствуй,
Сам же себя полюби беспредельно.
Третий храни: поклоняйся искусству,
Только ему, безраздумно, бесцельно.
Але ці завіти не означають, що
поет не повинен бачити життя, створювати мистецтво заради мистецтва. Це
доводить багатогранна поезія самого Брюсова, що відображає життя у всій її
розмаїтості. Поет знаходить вдале сполучення форми і змісту. Він пише: «І я
бажаю, щоб всі мої мрії, Що дійшли до слова й до світла, Знайшли собі бажані
риси». Для символістів характерна зосередженість на внутрішньому світі
поета. У К. Бальмонта, наприклад, зовнішній світ існував лише
для того, щоб поет міг виразити у ньому свої власні почування: «Я ненавиджу
людство, Я від нього тікаю, поспішаючи. Моя єдина батьківщина – мов порожня
душа». Це видно і на
прикладі наступних рядків, де спрямованість Бальмонта до
внутрішнього світу відбита не тільки змістом, але і формою (часте використання
займенника «я»):
Я мрією уловлював тіні, що йдуть,
Що йдуть тіні дня, що погасає,
Я на вежу сходив, і тремтіли щаблі,
І тремтіли щаблі під ногою у мене.
У поезії К. Бальмонта можна знайти відбиття всіх його
щиросердечних переживань. Саме вони, на думку символістів, заслуговували
на особливу увагу. Бальмонт намагався
відтворити у образі, у словах будь-яке, нехай навіть тимчасове,
відчуття. Поет пише:
Я не знаю мудрості, придатної для інших,
Тільки скороминущості я вкладаю у
вірш.
У кожній скороминущості бачу я світи,
Повні мінливої райдужної ігри.
У суперечці із символізмом народилася
нова літературна течія «срібного століття» – акмеїзм. Поети цього напрямку – М.
Гумільов, А. Ахматова, О. Мандельштам – відкидали прагнення символізму до
незвіданого, надмірну зосередженість поета на внутрішньому світі. Вони
розповсюджували ідею відображення реального життя, звертання поета до того, що
можна пізнати. А за допомогою відображення реальності художник-акмеїст стає
дієприкметниковим до неї. І дійсно, у творчості Миколи Гумільова ми знаходимо в
першу чергу відбиття навколишнього світу у всіх його фарбах. У його поезії ми
знаходимо екзотичні пейзажі й звичаї Африки. Поет глибоко проникає в світ легенд
і переказів Абіссінії, Рима, Єгипту. Про це говорять такі рядки:
Я знаю веселі казки таємничих країн
Про чорну діву, про пристрасть
молодого вождя,
Але ти занадто довго вдихала
важкий туман,
Ти вірити не бажаєш у будь-що, крім
дощу.
І як я тобі розповім про тропічний
сад,
Про стрункі пальми, про запах
неймовірних трав.
Ти плачеш? Послухай… далеко, на озері
Чад
Вишуканий бродить жираф.
Кожний вірш Гумільова відкриває
нову грань поглядів поета, його настроїв, бачення світу. Наприклад, у
вірші «Капітани» він з’являється перед нами як співак відваги, ризику,
сміливості. Поет співає гімн людям, що кидають виклик долі й стихіям:
Швидкокрилих ведуть капітани –
Відкривачі нових земель,
Для кого не страшні урагани,
Хто зазнав мальстрьоми й міль.
…Хто голкою на розірваній карті
Відзначає свій сміливий шлях.
Зміст і вишуканий
стиль віршів Гумільова допомагають нам відчути повноту життя. Вони є
підтвердженням того, що людина сама може створити яскравий, барвистий світ,
пішовши від сірої буденності. До світу прекрасного вводить нас і поезія Ганни
Ахматової. Її вірші вражають внутрішньою силою почуття. Поезія Ахматової – це й
сповідь закоханої жіночої душі, і почуття людини, що живе всіма страстями XX
століття. За словами О. Мандельштама, Ахматова «принесла в російську лірику всю
величезну складність і психологічне багатство російського роману XIX століття».
І дійсно, любовна лірика Ахматової сприймається як величезний роман, у якому
переплітаються багато людських доль. Але найчастіше ми зустрічаємо образ жінки,
що жадає любові, щастя:
Теперішню ніжність не поплутаєш
Ні із чим, і вона тиха.
Ти дарма дбайливо кутаєш
Мені плечі й груди в хутра.
І дарма слова покірні
Говориш про першу любов.
Як я знаю ці завзяті
Неситі погляди твої!
Прийшла на зміну акмеїзму
нова літературна течія «срібного століття» – футуризм – яка відрізнялася агресивною
опозиційністю традиційним віршам поетів-класиків. Перший збірник футуристів
називався «Ляпас суспільному смаку». З футуризмом була зв’язана рання творчість
Володимира Маяковського. У ранніх віршах поета відчувається бажання вразити
читача незвичайністю свого бачення світу. Наприклад, у вірші «Ніч» Маяковський
використовує несподіване порівняння. У поета освітлені вікна нічного міста
викликають асоціацію з віялом карт. У уяві читача виникає образ міста-гравця:
Багряний і білий відкинутий і
зім’ятий,
У зелений кидали жменями дукати,
А чорним долоням вікон, що збіглися,
Роздали палаючі жовті карти.
Поети-футуристи В.
Маяковський, В. Хлєбніков, В. Каменський протиставляли себе класичній поезії,
вони намагалися знайти нові поетичні ритми й образи, створити поезію
майбутнього. Поезія «срібного століття» відкриває нам неповторний і дивний світ
краси і гармонії. Вона вчить нас бачити прекрасне в повсякденному, глибше
розуміти внутрішній світ людини. А пошуки поетами «срібного століття» нових
віршованих форм, переосмислення ними ролі творчості дають нам більш глибоке
розуміння поезії.
«СРІБНЕ СТОЛІТТЯ»
| |||||||||||
Немає коментарів:
Дописати коментар