Готуємося до контрольної роботи

Турянський Осип Васильович (1880-1933) — західно-український прозаїк, який працював також у поетичних і критичних жанрах, перекладав з іноземних мов.

   У виданні вміщено вибрані твори письменника. Повість-поема «Поза межами болю» вважається одним з кращих літературних творів, в яких змальовано першу світову війну і викрито капіталістичний лад, що її породив. Роман «Син землі» привертає увагу непримиренністю до соціального та національного гноблення, приваблює благородними почуттями і помислами головного героя. Окремим розділом представлено оповідання.

Прочитай і подумай!

Розглянь!

Запиши в зошит!

Дай відповідь!

Ознайомся!

За визначенням О. Турянського, «Поза межами болю» — повість-поема. У центрі сюжету — поневіряння військовополонених, колишніх солдатів австрійської армії, сімох друзів у нещасті: Штранцінгера, Добровського, Ніколича, Саба, Бонні, Пшилуського та Оглядівського (саме від особи останнього ведеться розповідь). У передньому слові автор зазначає, що вони стали жертвою злочину: «Це був злочин, якого люди і природа допустилися на нас і який і нас приневолив стати злочинцями супроти духа людства». Утікши від охоронців, чоловіки опиняються наодинці з дикою природою, де лише сніг, холод, голод і жодної живої душі. Найбільша небезпека для втікачів — замерзнути в лютий зимовий мороз.

Письменник досить точно використовує оксюморон, щоб передати весь жах ситуації, в яку потрапили герої твору: «Ідуть живі трупи по трупі природи». Здається, що й природа відвертається від нещасних людей: «Чорні хмари закрили заздрісно сонце і блакить неба й повисли над ними, як велетенські чорні крила всесвітнього духа знищення». І далі ті ж хмари — «як казочні упирі». Чи не вперше в українській літературі письменник використовує природу не як тло чи опис, суголосний подіям, а як караючу ворожу силу. Лише в передсмертному маренні природа змінюється у свідомості людини: «Синє небо любо й приязно сміється…»

У кожного з сімох учасників до двобою зі смертю була власна життєва дорога, але безжальний вихор війни перетнув їхні долі, і тепер, коли «ніхто й нічо не відзивається на голос болю і туги їхнього серця», раптом ніби саме собою назріває страшне рішення: хтось із них мусить померти, а решта розпалить вогнище з його вбогої одежини й таким чином урятується. Добровський зауважує: «Прокляте те життя, в котрому слабкий мусить згинути, щоб дужчий міг жити».

Біля вогнища кожен герой розповіді постає як особистість в екстремальній умові: мовчазний сліпий Штраицінгер у відчаї і з бажання віддати останнє спалює у вогнищі свою скрипку («Оця скрипка — це його очі»); Сабо рве банкноти, що їх ^підступним чином здобув на війні, і розмірковує, що то значить мати гроші; Оглядівський (оповідач) марить дружиною і синочком; Добровський (колишній організатор світських балів) біля вогнища філософськи зауважує: «Ми вже не маємо гроші і також не потребуємо грошей. Тепер ми стали людьми».

Оптимістично звучать слова Добровського наприкінці твору, звернені до оповідача, а насправді до кожної людини: «Коли у тьмі і в хаосі, в якому ми мучимося, тліє іскра якої-небудь ідеї, то твоя огненна любов до життя й до його вищих цінностей переможе смерть». Тож попри трагічність зображуваних подій (живим лишився лише Оглядівський) провідна ідея перемоги духа над матерією яскраво втілена через засоби експресіонізму.

Запиши!

Що довелося перебороти?

Запиши!