Сценарій зустрічі юних журналістів з старшокласниками до 202 річниці 
від дня народження Т.Г. Шевченка

Такий відомий і невідомий Шевченко

Рогова Ірина Миколаївна,

учитель зарубіжної та української літератури

гімназії  №39 м. Києва

Вчитель

Існує багато різних уявлень про  Шевченка: шкільний Шевченко, модерний Шевченко, адміністративний Шевченко, космічний Шевченко, богорівний Шевченко…

Справжній Шевченко – не на плакатах і біл-бордах, навіть не в книжках, а в серцях. У кожного – Шевченко свій, близький і рідний, особливий.

Сьогодні ми будемо говорити про такого відомого і невідомого для нас Шевченка.

Вчитель

Тарас Шевченко… Геній, мислитель, пророк. 9 березня  2016 року минуло 202 роки від дня народження Т.Г.Шевченка. Шевченко залишив нам свої неоціненні духовні надбання — твори і світлу добру пам’ять про себе. Він пробуджував любов до своєї Батьківщини, кликав сильних на подвиги, вселяв у слабких надію і віру.

(на фоні мелодії «Думи мої, думи»): Доля його  нагадує фантастичний маятник: хлопчик-сирота, син кріпосних селян раптом опиняється в центрі столичного художнього життя, ходить улюбленцем у великого К. Брюллова – і зворотній помах: 10-ти річна солдатчина у глухій окраїні імперії… І знову – Петербург, дружба із М. Щепкіним, сімейством Аксакових… Незмінним залишалось одне – дошкульна думка про батьківщину, пекучий біль про обездолених, несприйняття будь-якої несправедливості.

Учень 1                                            Доля

Ти не лукавила зо мною

Ти другом, братом і сестрою

Сіромі стала. Ти взяла

Мене, маленького, за руку

І в школу хлопця одвела

До п’яного дяка в науку.

“Учися, серденько. Колись

з нас будуть люде”, - ти сказала

А я й послухав, і учивсь,

І вивчився. А ти збрехала.

Які з нас люде? Та дарма!

Ми не лукавили з тобою,

Ми просто йшли: у нас нема

Зерна неправди за собою.

Ходімо ж, доленько моя!

Мій друже вбогий, нелукавий!

Ходімо дальше, дальше слава,

А слава – заповідь моя.

Вчитель

Славний син нації ввійшов в історію, щоб навіки там залишитися

Перегляд відео.

Вчитель

Таким поета ми знаємо з уроків літератури, статей і телепрограм… Хотілося, щоб ми відчули за словами не монумент, а  живу людину… Отже,  спробуємо уявити  Шевченка, який відчував, співав, любив.

Учень 2  Дві стихії – малярство й поезія – міцно тримали його в своєму полоні, хоча Шевченко-поет перевершив Шевченка-художника. Існує думка, що навіть якби Тарас Григорович не був геніальним поетом, він увійшов би у плеяду великих митців як талановитий художник-живописець, скульптор, неперевершений на той час гравер (за що був удостоєний звання академіка).

Учень 3

1837 рік. Художник Іван Максимович Сошенко відомий тим, що перший помітив мистецький хист молодого кріпака Шевченка, а згодом став його добрим приятелем. Пізніше він любив розповідати про те, що перешкоджало Тарасові Григоровичу швидко набути слави художника.

На мольберті стоїть  розпочата  картина. Шевченко з гусячим пером у руці  швидко ховає в  шухлядку аркуш  із   віршами.  Побачивши це, Сошенко незадоволено питає: «Що це ти, Тарасе, робиш? Усе  вірші складаєш замість того, щоб завершити картину? Коли взявся вчитися малювати, то й працюй постійно, а не уривками. На це  Шевченко зауважує, що світла мало у вашому Петербурзі: поки розведеш на палітрі фарби та розпочнеш малювати, вже й темно, пора й пензлі мити!» Сошенкові не подобалось таке захоплення учня тим писарством «Якби ти менше писав свої «Катерини» та «Наймички», добрий би з тебе маляр був».

У запису звучить  пісня «Ой Морозе, Морозенку»

Учень 4. 1845 рік. Старий садівник  Андрій Микитович Кот усе життя був коло землі, піклувався про неї, адже садівник. Отут, під дубом, мій батько Микита Кот та інші кріпаки старого Григорія Степановича Тарновського сходилися ночами слухати, як Тарас Григорович Шевченко співав  пісні. Він співає, було, а люди плачуть. Тому цей дуб у Качанівці й зветься Шевченковим.

Сюди, під захист старого велетня лісів, тікає вечорами від панської компанії поет. Це до них, своїх друзів та улюбленців, він, власне, й приїздить. Не міг Тарас жити і не співати. Дитиною співав, ховаючись від дячка Богорського, співав у панському передпокої, порушуючи наказ  пана, співав, коли його заарештовували, коли везли його до фортеці, співав і в самій фортеці.

Учень 5. У родині С.Т.Аксакова, щоб віддячити господарям за їх теплий прийом, Шевченко проспівав кілька російських пісень. І коли  закінчив волзьку бурлацьку пісню, всі були в захопленні, а в Костянтина Сергійовича виступили на очах сльози.

  Художник Л.М.Жемчужников, який чув Шевченків спів напередодні смерті поета, писав: «І тоді, коли співав покалічений страждалець, то в кожній нотці відчувалася душа співця-художника, справжнього народного співця».

У запису звучить  пісня «Ой Морозе, Морозенку»

Учень 6.  Це одна з улюблених пісень Тараса Григоровича. Цікавий епізод, пов’язаний з цією піснею, пригадує Пантелеймон Куліш. Це було на його весіллі – 22 січня 1847 року. Незадовго до арешту Тараса Шевченка. Тоді він був веселим, багато співав. Коли ж його стали просити заспівати для гостя, який заради нього приїхав на це весілля, Тарас несподівано уперся і не схотів співати, а коли вже всі перестали просити, раптом заспівав оцю козацьку пісню “Ой, Морозе, Морозенку”. Він співав так, що коли закінчив, відбулось щось небачене й нечуване:  гість, який приїхав заради нього, кинувся до Шевченка, обняв його й заридав. Усе, що було на душі увних обох,  вилилось у цих риданнях.

Учень 7. Тарас Григорович мав прекрасний голос, а співаючи, сам так глибоко переймався  піснею, що зворушував слухачів до сліз. Пісня була супутницею всього його життя з самого раннього дитинства.

…Та сам собі у бур’яні,

Щоб не почув хто, не побачив

Виспівую та плачу…

І довелося знов мені

На старість з віршами ховатись,

Мережать книжечки, співати

І плакати у бур’яні.

Навіть під час арешту, коли велося слідство, Тарас Григорович  бадьорий, він жартує, співає пісень. А одержавши повідомлення про звільнення з заслання, якого він давно чекав, Шевченко вночі виходить у двір і виливає свої почуття в пісні. А любив він українські народні пісні! Багато з поезій Шевченка покладені на музику.

Звучить пісня у супроводі бандури.

Звучить вальс.                                                                                                                                                 В один із своїх приїздів в Україну потрапляє наш поет на знаменитий бал до однієї генеральші… Гостей з’їхалося з усього повіту… та ще й з Москви, з Петербурга – чоловік 200!

 У це блискуче аристократичне товариство Шевченко прийшов майже нікому не знаний, та не минуло й години, як серед російської і французької говірки лунала вже українська мова, а ще через якийсь час припинилися танці, і господиня, захоплена загальним настроєм гостей, виконала удвох  із Тарасом народну українську пісню “Метелиця”. (У запису звучить дует “Ой, на дворі метелиця”.)

Учень 8. 1858 рік.  Коли Шевченко став у Петербурзі модним портретистом і почав заробляти добрі гроші, у нього з'явився потяг до модного одягу (як віддяка за нужденне дитинство й юність). Він відвідував гарні ресторани, бував на балах, носив вишуканий одяг. Під час заслання Шевченко не втратив смаку до життя – один із записів «Журналу», присвячений добрим пензлям, надісланим товаришем, і гаванським сигарам, що були йому подаровані. Коли Шевченка заарештували, на ньому був фрак, а він сам був чисто виголений і мав вигляд, ніби збирається на свято. Більшість зображень Шевченка після заслання показують його в шапці й кожусі. У кінці 50-х років ХІХ століття українська діаспора Петербурга підтримувала моду на народний одяг. Багаті поміщики вважали «шиком» прогулятися столицею в кожусі. Тому таке вбрання  Шевченка – данина тогочасній моді.

 У повсякденному житті Шевченко носив звичайний для того часу одяг.

Учень 9. Дійсно, Тарас Григорович завжди був бажаним гостем в аристократичних салонах. Він природно й вільно почувався серед вищого світу, міг легко й невимушено підтримувати світські бесіди на будь-яку тему, але… все це було чуже й далеке його душі…

А чого вартий отой його найбільший тріумф на літературному вечорі в Петербурзі! Пам’ятаєте? В залі Пасажу 11 листопада 1860 року відбувалися літературні читання, участь у яких брало  багато відомих літераторів,  навіть Достоєвський,  але тільки Тараса Шевченка прийняли з таким захопленням, яке буває тільки в італійській опері. Нікому не було таких овацій! Коббзар  навіть розгубився, розчулився до сліз і, щоб заспокоїтися, змушений був на кілька хвилин вийти за куліси. Потім почав читати свої вірші.

Мені однаково, чи буду

Я жить в Україні, чи ні,

Чи хто згадає, чи забуде

Мене в снігу на чужині…

Однаковісінько мені!

Та не однаково мені,

Як Україну злії люде

Присплять лукаві і в огні

Її окраденую збудять,

Ох, не однаково мені!

Учень 10. Напружена праця, зустрічі в колі друзів – усе це складало життя поета. Але йому хотілося тихого сімейного затишку, родинного тепла. Ви дізнаєтесь імена тих жінок, з якими Шевченко намагався пов’язати свою долю.

Княжна Варвара Рєпніна 

Дворянка, спадкоємиця таких відомих родів, як Волконські, Розумовські, Шереметьєви, Рєпніни. Княжна була романтичною, натхненною натурою.  Варвара отримала прекрасну домашню освіту: досконало знала кілька іноземних мов, зналася на живописі, музиці, мала літературний хист. Ще в молоді роки почала друкуватися під псевдонімом Лізверська. Правнучка останнього гетьмана України добре знала своє родове коріння і пишалася українським походженням. Вона часто відвідувала Батурин, столицю українських гетьманів. А на той час Батурин був власністю Варвариного дядька Андрія Розумовського.

Коли ж звела доля Шевченка з Варварою? Влітку 1843 року. Романтично описує княжна їхню першу зустріч у Яготині. З літнього дощу він з’явився перед Варварою, наче Провидіння. З цього часу ім’я Тараса Шевченка супроводжуватиме її до останніх днів життя. Їх стосунки укладаються у слово «кохання», вона – чи не одна з перших – назвала його генієм. Зробила його ідеальним у своїх думках, у своїй уяві. А він був живий, схильний захоплюватися, любив жартувати й залицятися до дівчат, гульнути у веселій парубоцькій компанії в колі братів Закревських, Забіли. Княжна вважала своїм святим обов’язком нагадати поетові про його високе покликання. Шевченко був зворушений, розчулений, він сприймав княжну як друга, називав її святим янголом-охоронителем. Залишивши Яготин, Шевченко відчував її турботу. Вони листувалися, улітку 1846 року бачилися в Києві.

Учень 11

 А ось що писала княжна Варвара Рєпніна:

    «Він був наділений більше ніж талантом. Йому був даний геній, і його чула й добра душа настроювала його сопілку на високе і святе…

…Одного вечора Шевченко запропонував прочитати нам свою поему “Сліпа”. О, якби я могла передать усе, що пережила під цього читання! Які почуття, які думки, яка краса, яка чарівність і який біль! Моє обличчя все було мокре від сліз».

Княжні Варварі Миколаївні Рєпніній  -  присвятив рядки:

Душі з небес благословенній

Дано любить, терпіть,страждать.

І дар приречений, натхнення,

Дано сльозами поливать.

Ви розумієте це слово!..

Для вас я радо відложив

Життя буденного окови,

Священно діяв я ізнову

І сльози в звуки перелив.

Ваш добрий ангел надлетів,

Овіяв крилами і снами

І тихограйними річами

 З душею чудо сотворив.

Учень 12

Катерина Піунова 

        1847 рік. На святвечір Шевченко чекає приїзду актора Щепкіна. Але приїзд Щепкіна мав для поета ще один несподіваний наслідок. Партнеркою славетного артиста в «Москалі – чарівнику» в ролі Тетяни була молоденька 15-річна акторка Катруся Піунова. Вона справді мала неабиякий сценічний талант. А поет створив у своїй уяві нову поему «надхмарний замок» – щасливе подружнє життя з цією молоденькою, але далеко не наївною особою. Вона спритно використовувала захоплення поета. У мріях він бачив ЇЇ великою артисткою. Розпочав її влаштування до Харківського театру. Нарешті 30 січня він освідчився дівчині та зробив формальну пропозицію її батькам. Написав листа і їй. Але ні батьки, ні Катерина Піунова не дали схвальної відповіді. Бо вона не збиралася виходити за Шевченка заміж: велика різниця у віці 15 і 44 роки У цей час Піунова отримує пропозиції з Харкова та Нижнього Новгорода. Це розв’язало справу.

А ти, доле?

А ти, мій покою, 

Моє свято чорнобриве,

І досі меж нами

Тихо, пишно походжаєш?

І тими очима.

Аж чорними-голубими,

І досі чаруєш

                                                                                    Людські душі? 

Учень 13

Але його не залишили думки про подружнє життя.  Посаджу коло хатини

                                                                                                      

 На вспомин дружині

                                                                 І яблуньку, і                                                                  грушеньку,

  На вспомин єдиній.

 Гликерія Полусмакова

       Останнім коханням поета була 19-річна дівчина — Лукерія Полусмак, яка наймитувала в Петербурзі.

У 1860 році в сім’ї Кулішів Тарас знайомиться з їхньою служницею і вирішує з нею одружитися. Пані Олександру здивувало не те, що її друг-поет «хоче оженитися з покоївкою», а те, що він «вибирає собі Ликеру», в незавидних якостях якої вона встигла добре переконатися. З повною щирістю вона оповідала несподіваному Ликериному женихові все, що знала про цю його, зовсім йому самому незнану, обраницю і добре, і погане. Поганого, на жаль, було куди більше! Шевченко тепер викладав новій нареченій плани свого подружнього ідилічного життя – як будуть вони з тої вимріяної «хатиночки в гаю». 

                                                                       Удвох дивитися з гори

                                                                       На Дніпр широкий, на яри

                                                                       Та на лани золотополі...

        Розповідав про те, де має поставити «оту хатиночку в гаю», про те, що Ликера має там зогріти його «серце змучене», «поточене горем». Обіцяв їй за це свою довічну любов і батьківську опіку. Проте в Ликери були зовсім інші плани: їй хочеться бути панією, а він шукає простоти й рідного слова. Освідчення Шевченка прийняла вона холодно. Ім’я його вимовляла без усякої пошани. Ликеру цікавили лише подарунки, які надсилав їй Шевченко. Мав намір займатися її освітою. Але знову все марно. Не судилося бути йому одруженим. Вона покинула поета і вийшла заміж за перукаря Яковлєва.

     Лише в 1904 році, по смерті свого пиячка-чоловіка, Лукерія Яковлєва-Полусмак, залишивши дітей в Петербурзі, приїхала до Канева і щодня приходила на могилу Шевченка.

     Відвідуючи меморіал, у книзі відгуків одного разу вона залишила розпачливий запис: “? травня 1905 року приїхала твоя Ликера, твоя люба, мій друже. Подивись, подивись на мене, як я каюсь…”. Але було вже запізно.

Учень 14                                         Я тебе чекала роки й роки. 
                                                          Райдугу пускала з рукава. 
                                                          На твої задумані мороки, 
                                                          На твої огрозені слова. 
                                                          Я тебе в Закревській поманила, 
                                                          Я душею билась в Рєпніній, 
                                                          А в засланні крила розкрилила 
                                                          В Забаржаді, смуглій і тонкій. 
                                                           Ні мотиль-актриса Піунова, 
                                                           Ні Лікери голуба мана 
                                                           Цвітом не зронилися в грозову 
                                                           Душу вільну, збурену до дна. 
                                                          Я б тобі схилилася на груди, 
                                                           Замість терну розсівала б мак. 
                                                          Та мені зв’язали руки люди. 
                                                          “Хай страждає, — кажуть, — треба так. 
                                                           Хай у ньому сльози доспівають 
                                                           У ненависть, в покару, в вогні”. 
                                                           І мене, знеславлену, пускають, 
                                                           Щоб ридали вірші по мені. 
                                                           Я — Оксана, вічна твоя рана, 
                                                           Журна вишня в золотих роях. 
                                                           Я твоя надія і омана. 
                                                           Іскра нероздмухана твоя.

Учень 15

Такого полум’яного культу материнства, такого апофеозу жіночого кохання і жіночої муки не знайти, мабуть, ні в одного з поетів світу. Нещасний в особистому житті, Шевченко найвищу й найчистішу красу світу бачив у жінці, в матері. Образ жінки виливається в нього в улюблений ним образ зорі. Для Тараса Шевченка жіноча недоля була не просто однією з тем його творчості, а згустком крові, що запеклася у його серці. Доля жінки-кріпачки для нього, насамперед, доля його рідної матері, котру передчасно «у могилу нужда та праця положила»; це його рідні сестри: Катря, Ярина та Марія, оті «голубки молодії», в яких «у наймах коси побіліли», це, зрештою, його перша трепетна юнача любов, Оксана Коваленко, яку, як і героїню поеми «Катерина», збезчещено. Тому жіноча недоля була для нього особистою трагедією.

Вчитель В останні дні свого земного буття Тарас Шевченко переймався щодо царського маніфесту про звільнення селян з кріпацької неволі, проте в очікувану чергову річницю царювання Олександра ІІ, яке відзначали 3 березня, його проголошення не відбулося. Шевченко цієї радісної для нього звістки так і не дочекався.

 9 березня 1861 року поету виповнилося 47 років, а наступного дня 10 березня 1861 р. його багатостраждальне серце зупинилось. Із того моменту воно навічно забилось у грудях кожного українця, вірного нащадка свого роду-племені й любої Батьківщини з величною назвою – УКРАЇНА.

В сучасному мистецтві проростає пам'ять про Кобзаря. Він дивиться з полотен художників сьогодення, вилитий в бронзі, проте живий. 

Учні

А ми йдемо, Тарасе, за тобою

До тебе будем серцем доростать.

Щоб вірним сином України стати,

 Твоє життя нам треба добре знать.

  Ми обіцяємо,Тарасе, будем

  В твоєму слові істину шукать

Пропонуємо переглянути , як гуртківці «Вісника гімназії»  та діти різного віку нашого закладу розуміють митця. Адже добра традиція вшанування Кобзаря давно побутує в нашому закладі.

Перегляд відео.