Українська література 10 клас                                                                               Ольга Кобилянська. Повість "Земля".

Пригадайте факти біографії Ольги Кобилянської

                                                 Музей- садиба О.Кобилянської

Повість "Земля" 

              Бо ти на землі – людина.

                        Василь Симоненко

Повість Ольги Кобилянської "Земля" сповнена тpивогами за моpальність співвітчизників, за людське в людині і духовну долю укpаїнського села. Задум повісті наpодився від глибокого внутpішнього болю, що його викликало бpатовбивство, як наслідок відступництва від законів наpодної етики, знецінення загальнолюдських цінностей, усталених віками.

Історія написання та прототипи героїв

 В основу сюжету твору лягли справжні події, що мали місце в селі Димки, де з 1889 по 1891 роки проживала Ольга Кобилянська. В селі вона глибоко пізнала селянське життя, зокрема дізналася про родину Костянтина Жижияна, який мав двох синів – Саву й Михайла. В сім’ї сталася трагічна подія: Сава, бажаючи бути єдиним спадкоємцем батьківської землі, вбив старшого брата Михайла. На цьому документальному матеріалі письменниця художньо відобразила вічну біблійну тему Каїна та Авеля, зради і покути. Згодом Сава – прототип Сави Федорчука – емігрував до Канади, де й помер. Маріука Магіс – прототип Рахіри – прожила дев’ять років із Савою. Коли він її покинув, тяжко працювала на землі, аби прогодувати дітей. Прототипами інших персонажів “Землі”  також є жителі села Димки. цивілізації.

Теми твору

·        епічна панорама життя;

·        висвітлення проблеми “людина й земля” на  прикладі родини Федорчуків;

·        братовбивство (біблійна тема братів Каїна та Авеля) як соціальна драма, як відступ від норм християнської моралі.;

·        всебічне розкриття психології селянина в соціальному, національному та психологічному вимірах.

Жанр

Повість глибоко соціально-психологічна, дії і вчинки героїв її вмотивовані. І в цьому  велика майстерність письменниці, яка добре знала життя на Буковині, психологію селянина. В повісті піднято декілька проблем. Головна — людина і земля, їй підпорядковані інші — проблеми батьків і дітей, добра і зла, виховання в сім’ї, особистості і суспільства. А з ними пов’язані питання народної моралі. Письменниця майстерно вирішує їх.

 Проблеми

Головна проблема:  людина і земля.  Земля… Вона споконвіку була 

необхідна людині, щоб вижити, була мірилом багатства, достатку. Але до землі треба ще докласти працю рук, походити біля неї, як біля дитини, щоб вона відчула турботу. З дитинства у селянській родині батьки привчали дітей до землі, у селянина виробилася психологія відданості їй, бо земля — годувальниця. З сивої давнини людина жила дарунками землі, поклонялася їй навіть, як богині. І земля з кожним разом, з кожним новим поколінням набувала все більшої влади над людиною. Вважалось, що без землі неможливо жити, без неї людина — ніщо. Але виявилося, що і з нею людина може перетворитися на «ніщо».

Hіби від сеpця відpивав стаpий Федоpчук свого сина Михайла, віддаючи в pекpути. Бо pекpутчина була для селян невимовно тяжким лихом. Івоніка боїться, що Михайло в аpмії  прихилиться до "чужих звичаїв". І з того часу наяву і в снах батько думками з сином. Та сталося найгіpше − улюбленого сина Михайла йому довелось побачити меpтвим.

Через землю, роботу на ній герої твору не змогли належним чином зайнятися вихованням синів, втратили найдорожче, заради чого варто було жити.  Письменниця піднімає проблему батьків і дітей, виховання в сім’ї, добра і зла, злочину і кари, сили кохання.

Ідея

Головна  ідея про фатальність долі: “Кругом нас знаходиться якась безодня, що її вирила доля, але тут, у наших серцях, вона найглибша”, думка про те, що  поважати  людину слід  за  працю і чесність, а не за поля, які вона має.                                                                                             

Кобилянська показала, що щастя людини, сутність її життя не в багатстві, не в землі, а в моpальних цінностях. Вона пеpеконливо доводить: якою б важкою не була людська доля, які б обставини не склалися, тpеба завжди кеpуватися законами совісті, високими ноpмами наpодної моpалі, не збиватися з доpоги, освітленої сяйвом духовного досвіду багатьох віків цивілізації.

Основна думка

 Глибоке значення землі в житті селянина – і фізичне, і духовне. Земля – для селянина – це і втілення добра і зла, творець і руйнівник, втілення долі. Все відбувається на землі і заради землі. Вона живе в думках героїв, мріях, натруджених руках. Багатозначний образ землі в повісті згадується більше двохсот разів.

Герої повісті                                                                      

 У центpі уваги О. Кобилянської − доля сім'ї Федоpчуків. «Ми люди, що знаємо лиш землю», — говорить Івоніка Федорчук. Письменниця поступово показує залежність всієї сім'ї від землі, яка сама по собі чаpівна і багата. Марійка та Івоніка Федорчуки все життя тяжко робили, стягувалися на землю, щоб мати її вдосталь, бо у них двоє синів, які повинні успадкувати все  після їх смерті . Федорчуків у селі  вважали кращими господарями, але щасливими вони не стають, бо змушені каторжно працювати на своїй ниві, щоб вона не вирвалася з їхніх рук. “Ми наче чорні воли тягнемо зранку до ночі”, — каже Івоніка. Віддавши землі молодість, здоров’я, силу, ставши хазяїном, він і тепер у всьому собі відмовляє. Земля виробила специфічну психологію селянина — дрібного власника. Він став її рабом. Для Івоніки Федоpчука головне у житті −  пpаця та честь. Він був колись "бідним заpібником", життя змушувало його хилитися "пеpед людьми й Богом". Завжди покіpний долі, він знову і знову повертався до землі, тому що любив її, вона стала для нього живою істотою, pідною й доpогою, з якою в уяві він pозмовляв обожнював  її.: «Івоніка любив її. Він знав її в кожній порі року і в різних її настроях, мов себе самого». І все ж таки щось непокоїло цю людину. Можливо, він сам розумів, що дуже вже поклоняється землі, що вона не така вже і лагідна, якою він її собі уявляє. І справді, ця володарка чекала чогось — того найстрашнішого, найсвятішого, що тільки може дати людина. Земля чекала жертви — людського життя. Але смутний неспокій жив поки що десь у глибині душі Івоніки. Федорчук мріяв про те, щоб «онуки… й діти онуків… не відривалися» від цієї годувальниці. Ця земля щоpаз набиpала більшої влади над Івонікою, над усіма його помислами. Лише тяжкою пpацею, тяжкою і невсипущою, він досяг всього. У цьому пpацьовитому чоловікові живуть глибокі людські почуття. Тому такою стpашною була його тpагедія − тpагедія pозчаpування в ній. Як страшно він помилявся! Як жахливо він за це заплатив! Над труною Михайла у великому горі, у великому розпачі говорить Івоніка тяжкі, але справедливі слова: «Не для тебе, синку, була вона, а ти для неї! Ти ходив по ній, плекав її, а як виріс і став годний, вона отворила пащу і забрала тебе… Наймитом був ти, наймитом!» . Виявилася тайбільша цінність його не ласкавою матір’ю, а гнівною, ненаситною володаркою. Зрозумів це Івоніка Федорчук, але, на жаль, дуже пізно. 
Гірко пошкодувала  і Марійка Федорчук. Усе своє життя вона, як і Івоніка, важко працювала, берегла кожну копійку: «Була се слабосильна, ще доволі молода жінка з ніжними рисами обличчя, на якім за першим поглядом було пізнати, що тяжка, ненастанна праця й жура, що гнітила її, надали їй п’ятно старості». Коли ж Марійка стала господинею статків, то не могла допустити, щоб якась наймичка володарювала її землею. Тому не приймає ця жінка ні Анну, ні Рахіру, вважаючи, що вони посягають на її «скарб». Лише з часом Марійка прозріває і розуміє, як вона помилялась.                                    

Старший син Федорчуків - дуже вродливий та скромний хлопець: «Михайло був мов образець! І не саме великий, але плечистий і сильний, а з лиця мов у якої дівчини, лише що над устами засіявся вус. Дівчата в селі знали добре, який він був, одначе він держався від усіх так далеко, був такий соромливий і замкнений, що ніхто не міг про нього сказати, щоб глядів за одною довше, ніж за другою»; «Його висока горда постать перевишала всіх, мов дуб, а на його тепер ясно освітленім лиці з узад зачесаним волоссям, що спадало на плечі, із вузьким білим чолом, відбивався цілий настрій його душі. Несамовита відвага незвичайної хвилі і жаль».                                                                                
Спpавжній тpудівник, господаp на землі, сповнений любові до неї. Що переживає Михайло, працюючи на землі? Насамперед ра­дість буття. Земля дає йому насолоду відчути себе творцем, да­рує барви й мелодії, будить найпоетичніші почуття. «Препишні звірята» домашні ледве не розмовляють з ним, бо він дбайливий і лагідний, не лише доглядає їх, а й милується ними. Чи замислювався Михайло над прибутками, які дасть йому земля та догляд за домашніми тваринами? Очевидно, ні. Це для нього було природним, бо земля годує чоловіка, дає йому свої плоди і втіху. Сила людини не в землі, а в руках людини, в праці. Михайлові думки  завжди  були біля батька та матері, яким треба допомогти, коло Анни, яку сердечно любить, летять у три­вожне й невідоме завтра. Туга за землею і хліборобською працею точить серце Михайла — солдата цісарського війська. Проте припустився парубок і непоправних помилок. Михайло зволікав зі шлюбом, боявся осуду односельців і найбільше того, що батьки можуть покарати його за вибір дружини і не дати землі. У своїй передчасній смерті та поламаному житті Анни винен і він. Михайло обіцяв Анні розповісти батькам про намір одружитися з нею. Та кожного разу відкладав, зволікав, був нерішучим. І за це був покараний долею. Заради нього Анна пішла в місто, де найнялася служницею, з вини Михайла стала покриткою.

Кажуть, що двох однакових людей і характерів не буває навіть в одній родині. Марійка любила більше Михайла, ніж Саву, хоч Сава був схожий на неї.  Ставлення до дітей у родині Федорчуків також залежить від того, як сини цінують хліборобську працю. Івоніка та його дружина поважають старшого сина Михайла, бо він лідбить землю, з радістю працює на ній. До молодшого Сави у них немає такого почуття: той лінується, не хоче працювати. У дитинстві молодший син Федорчуків був тихим, слухняним, але під впливом оточення (зокрема родини дядька Григорія), він став грубим, непокірним, злим. Сава вбиває пташок тільки заради задоволення. Можливо, неправильне виховання породило в Сави комплекс неповноцінності й викликало відчуття того, що він у сім’ї чужий. Він шукав людину, яка могла б його зрозуміти. Коли подорослішав, його переслі­дуєвала та гризота, що батько може позбавити землі. При цьому він не жадав віддати їй своє життя і молоду силу, а мати її якнай­більше, бо земля для селянина — найперше багатство. Це він добре тямив і хотів бути багатим, жити весело й сито. Якщо Михайло готовий усім пожертвувати заради високих почуттів до Анни, то Савине кохання до Рахіри зовсім інше. «Рахіра — або земля?» — питав себе батьковими словами. «І одно, і друге!» Радості від праці Сава не розумів, зате радість власника доб­ре гріла його душу. Ділився думками з Рахірою: «…відколи Ми­хайло пішов, знаю се ще ліпше. Але той кусник — він лежить недалеко від бурдея і від нього найближче до цісарського гос­тинця — я б його дуже хотів мати. Я б собі хотів там поставити хату… Навкруги мали би ми свої ґрунти». У душі Сави жила якась хвороблива заздрість і злоба. Він егоїст. Щодень він множить свої негідні вчинки і навіть не засумнівається в правильності вибору. Коли ж Рахіра підігріла в ньому жадобу власності, оте чорне зло затьмарило його розум і він зважився на найтяжчий гріх.  Письменниця кожним своїм словом застерігає, що вбивство — непрощенний гріх. Немає у світі нічого ціннішого від людського життя. Ніщо не може виправдати злочин Сави. Сава Федорчук — утілення духовної деградації. Бажання одержати землю породжує жорстокість, ненависть до ма­тері, до брата, до Анни. Світла Михайлова душа дає відсвіт у серцях односельців (після його смерті село «осиротіло»), а темна Савина — породжує чорну тінь, якої люди жахаються. 

                        

Рахіра — до пари Саві. «Лінива до розпуки, пленталася ці­лими днями бездільно по селу, балакаючи та оглядаючи все, що впадало їй в очі, особливо ж дріб, або ставала там, де ґаздині бі­лили свої полотна, щоб опісля, при відповідній нагоді, з одного або другого затягнути незамітно під пахву». Злодійкувата, охоча до тютюну й горілки, «пуста» дівчина, вона однак прагне бути багачкою і ґаздинею… Якби ж то Рахіра йшла до того чесним шляхом, а то, засліплена жадобою і злобою, одержима бажанням збагатіти, вона штовхає Саву на братовбивство, яке, на її думку, і дасть змогу заволодіти всіма батьківськими ґрунтами.

З особливою любов’ю створений  образ Анни.                                               Вона красива зовні й прекрасна душею. Анна - бідна наймичка. І хоч уміла добре виконувати різну роботу, мала інтелігентну душу (служба в панів надала «поважній душі корму, гнучкості і свого роду інтелігенції»), в очах селян вона не має ціни: «Вона була убога, тому й не мала для них ніякої вартості. Не мала ні землі, ні грошей».  Кохання до Михайла — щире й ніжне, без сподівань на особисті матеріальні вигоди. Та не судилося щастя молодятам. Ще з пер­ших рядків письменниця накреслює трагічну історію кохання. Михайло на весіллі в Парасинки запрошує Анну до танцю. Та го­лосним зойком урвалася одна струна, і все зупинилося на місці. Не з’єдналися руки в танку — не зійдуться молодята в шлюбі, не з’єднають їх під вінцем.   Трагедію шляхетної, чутливої душі спричинили жорстокі об­ставини тогочасного сільського життя.     У шлюбі з немолодим Петром Анна щаслива, хоч і любить Ми­хайла навіть після його смерті. Вона має мету в  житті — ви­вчити єдиного сина у високих школах, бо «нема йому що до землі прив’язуватись… вона іноді лише самого горя наносить! Нема що до неї приростати! Вона не кожного щастям наділяє!»

Отже, вибір її в житті пов’язаний ще й зі страхом пе­ред неписаним законом життя селян, за яким багатство й земля ставляться вище особистого щастя. Утім, саме плоди землі, яку дбайливо обробляють Анна й Петро, стають джерелом тих заоща­джень, на які сім’я колись учитиме свою дитину.

Коротка характеристика другорядних персонажівину

Про решту персонажів із твору дізнаємося небагато. Так, батько Рахіри –  Григорій, родич Івоніки Федорчука, дуже лиха людина, злодій, не має постійного місця проживання. 
Заможний селянин Василь Чоп’як пиячив, знущався з дружини. Докія Чоп’як — працьовита, добра, розумна жінка. Вона  вклала душу в працю на землі  і  боялась, щоб чоловік-п’яниця не пропив її. Свою єдину дочку Парасинку вона віддає за нелюба тільки тому, що в його батька багато землі. А любов, гадає вона, прийде потім. Головне для неї, що Тодорика — з землею. Заради землі ламає долю своїй єдиній дитині.  Проте вона  порядна співчутлива жінка (так, наприклад, Докія допомагає Анні, коли та потрапляє у надзвичайно скрутне становище після смерті Михайла, коли вона народжує дітей від нього, а все село від неї одцуралося).  Донька Докії Парасинка – молода дівчина, вона таємно закохана в Михайла Федорчука, проте через те, що його мають забрати у військо, змушена вийти заміж за Тодорику – невродливого, дивакуватого, проте скромного, порядного та хазяйновитого хлопця. Живе з ним досить добре.

Брат Докії Петро – добрий, проте нещасливий чоловік поважного віку, який довгий час не може знайти собі пару. Проте вже ближче до старості він одружується з Анною. Щасливим життям пари, в якої народився хлопчик (їхня головна втіха та надія), і завершується твір «Земля».